Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1918"

1918 р., підкреслював, що «кабінет міністрів — не-український по своєму складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не ввійшли представники українських політичних партій і українських громадських груп (українські діячі), які власне і творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів ввійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих громадських не-українських груп, які завжди вороже ставились до українського руху і до української державності, поборювали її з усіх сил в ім'я "єдиної, неділимої" Росії»[635].

УНДС засвідчив закономірність ворожого ставлення до гетьманського уряду більшості українського населення, зростання на цьому грунті ліворадикальних, навіть більшовицьких настроїв і висловив, по суті, вотум недовір'я режимові та вимогу українізації політики й усіх державних органів в Україні[636].

Подібні мотиви звучали й у наступному документі, поданому Українським Національно-Державним Союзом З0 травня 1918 р.[637]

Разом з тим на початках своєї діяльності УНДС готовий був піти і на контакт з гетьманською владою за умови виконання низки умов. Щоправда, в даному відношенні організатори УНДС поділялись на два угруповання.

Праве, консервативніше, крило на вістря політичних домагань висувало заміну неукраїнського, протинаціонального уряду на національно орієнтований, нехай навіть буржуазний, але обов'язково — український.

Ліве, опозиційне ядро, що допускало можливість легальних контактів із гетьманом П. Скоропадським, у центр вимог ставило соціально-економічні, класово-політичні моменти, які не міг задовольнити буржуазний уряд будь-якого складу — і національно-українського і неукраїнського.

За відсутності єдності і скільки-небудь серйозного політичного впливу Український Національно-Державний Союз був приречений на трансформацію в іншу, демократичнішу організацію. Це яскраво засвідчив меморандум Всеукраїнського земського з'їзду від 16 червня 1918 р. Цей великий за обсягом документ — не що інше як крик відчаю селянства, протест проти свавілля влади, яка залучала до розправ над народом окупаційні війська. Не дивно, що «стероризоване нелюдськими насильствами населення або кидається в одчай розпуки, безпорадности і розбігається по лісах, ховається в льохах і ровах або, зневірившись в законі і справедливости, не маючи ні від кого захисту, стає боронити само себе збройною силою.

І, замість торжества права і закону, ладу і спокою, виникають страшні збройні повстання, убивства агентів влади, поміщиків, пожежі й стихійний аграрний терор і за ними, як привид, погроза страшної економічної руїни»[638].

Аналіз панівних тенденцій суспільного життя в Україні переконав Президію Всеукраїнського земського союзу, делегатів земського з'їзду в тому, що «новий уряд не тільки не зменшив анархії, не встановив ладу і спокою, торжества права, закону і справедливости, а навпаки — політикою безоглядної реакції та реставрації старого ладу (тобто монархічно-поміщицького ладу. — В. С.) викликав нові хвилі анархії, заколотів, збройного повстання і стихійного аграрного терору, викликав до себе повне недовір'я і гостру ворожість широких кіл людности і захитав підвалини Української Державності»[639].

Виключаючи можливість будь-якої співпраці органів місцевого самоврядування з гетьманською владою, земський з'їзд зажадав відновлення всіх громадських прав і свобод, заміни кабінету міністрів на новий, якому б довіряли українські маси, негайного створення Тимчасової Державної Законодавчої Ради з представників народних та військових самоврядувань, скликання до кінця 1918 р. Українських Установчих Зборів на підставі законів, вироблених Центральною Радою[640].

Настрої з'їзду земського союзу виявились близькими політичній лінії українських соціал-демократів і українських есерів (центральної течії), які під час гетьманського перевороту вимагали від окупантів обмежити владу П. Скоропадського і відновити демократичний лад.

З одного боку, це означало еволюцію великої частини українства, що належала до антигетьманського табору, на радикальніші позиції. З іншого, прийняття висунутих вимог означало б для уряду підписання власного смертного вироку. Тому відповіддю було посилення репресій проти земців, зокрема, до гетьманської в'язниці потрапив відомий політичний діяч, голова Всеукраїнського земського союзу С. Петлюра.

Тим часом складні ідейно-політичні трансформації відбувалися і в середовищі українських соціал-демократів.

Певний час керівництво УСДРП, її друкований орган — «Робітнича газета» — намагались обстоювати інтернаціональні позиції пролетаріату, попереджаючи, що виразна тенденція до загострення російсько-українських суперечностей може бути наслідком необачних дій обох сторін[641].

Однак різке посилення позицій великодержавництва в Україні, як і зростання авторитету більшовиків, спричинювали швидку зміну в настроях УСДРП, що їх відбивала та сама «Робітнича газета». В серпневій статті «Розрухи на Україні» центральний орган партії доводив уже, що уряд міг би розраховувати на підтримку тих національних сил, які протиставляють себе великоруському шовінізмові, навіть нехтуючи вчорашніми соціально-економічними домаганнями[642].

Намагання відновити національно-демократичний фронт, що супроводжувались складними маневрами, врешті-решт привели УСДРП та деяких осіб з УПСР (центральної течії) до Українського національно-державного союзу. При цьому з нього було «витіснено» хліборобів-демократів — тобто гетьманців-державників. Негативне ставлення до чинної державності виявилось і у вилученні з назви союзу слова «державний», і відтепер він став іменуватися Українським національним союзом. Нова платформа була зафіксована в «Статуті Українського Національного Союзу». Його основні положення були такими:

«1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної Української Держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом; в) боротьба за демократичний виборчий закон у всі установи (по п'ятичленній формулі); г) оборона прав українського народу і української держави в міжнародній сфері.

2. Для здійснення цієї мети Союз організує українську національно-політичну волю, і, репрезентуючи її, вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза межами її.

3. Український Національний Союз складається з представників усіх політичних партій і української селянської спілки на парітетних основах (по 3) з українських громадських, наукових і професійних організацій також на парітетних основах (по 1)»[643].

До УНС увійшли українські соціалісти-революціонери (центральної течії), українські соціал-демократи, соціалісти-федералісти, трудовики, соціалісти-самостійники. В Національному союзі були представлені також Селянська спілка, Всеукраїнська вчительська спілка, Юридичне товариство, Союз залізничників, Всеукраїнський поштово-телеграфний союз, Лікарська спілка, Галицько-Буковинська рада, Холмський комітет, Кирило-Мефодіївське братство і мали намір увійти: Центральний кооперативний комітет, Бюро професійних спілок, «Селянська громада», центральна «Просвіта», Всеукраїнський земський союз, Спілка лікарських помічників, «Червоний Хрест» та інші організації. В провінції засновувались філії Національного Союзу.

Перший голова УНС, соціаліст-федераліст А. Ніковський, вважаючи нове утворення фактом великої політичної ваги, писав у «Новій Раді»: «Плятформа Національного Союза може бути без жадного примусу прийнята всіма свідомими громадянами України. А порозуміння всіх українських партій — від лівих до поміркованих — і організацій — від пролетарських до конфесійних, — окрім того, що об'єктивно вказує на небезпечне становище національної справи для українського народу, ще й являється дуже позітивним знаком української солідарности і живої енергії тих сил, які вважалися приспаними чи ослабленими.

Віднині український національний фронт можна вважати єдиним, цілим, і тепер, в цю хвилю, коли скінчилася організаційна