Читати книгу - "Українське письменство"

Як пройшли перші роки життя Миколи Віталійовича — добре всім відомо. Бонни, ґувернантки, французька мова, аристократичні манери і аристократична великопанська пиха — от те оточення, в якому зростав майбутній демократ, етнограф і композитор. Українська стихія, що широким поясом оточувала цей великопанський островок, спочатку в Крилові (Новогеоргіївську), де стояв орденський кірасирський полк, в якому служив батько Миколи В-ча, а потім в Гриньках, лише випадковими, поодинокими проміннями, то казкою няньки, то народною піснею проривалась в напівфранцузьку атмосферу кутка і, розуміється, не була такою дужою, щоб залишити глибокий слід в душі дитини. Далі маємо — аристократичний пансіон Ґедуена в Києві, виховання в гурті дітей титулованих польських маґнатів, харківська друга гімназія, що ні крихти не відмінила обстановки і того кола понять, в яких зростав Микола Віталійович, і нарешті Харківський університет, куди небіжчик з огляду на родинну традицію (його дядько проф. Борисяк читав в університеті лекції по мінералогії) вступив на природничий факультет.

Восени 1860 року сім’я Лисенків переїздить на зиму до Києва, і Мик. В-ч переходить з Харківського університету в Київський. До речі, вельми цікаві деякі мотиви цього переходу. В 1859 році, коли скрізь на провінції пройшли вже чутки про неминуче скасування кріпацтва, поширились якісь непевні звістки про селянське повстання, поміщики Кременчуцького і сусідніх повітів, звичайно заможніші, почали вибиратися на зиму до міст — до Полтави, Харкова та Києва. На родинній нараді в сім’ї Лисенків було вирішено виїхати в Київ, але через деякі фінансові перешкоди справа загальмувалась, і виявилось, що перебратись того року не можна: «Мы (пише М. П. Старицький про себе і Мик. В-ча) с величайшей радостью возвратились в Харьков». Але тут, в Харкові, стався один незначний факт, котрий примусив Мик. Віталійовича і його товариша одмінити свій спочатку неприхильний погляд на Київ і зацікавив їх київським життям. «Один наш товариш, — розказує М. П. Старицький, — прізвищем Косяков, з родинних обставин мусив перейти з Харківського університету в Київський. В Києві він пробув недовго, всього з місяць, а коли після того повернувся в Харків, його важко було пізнати. На йому були ботфорти, конфедератка і «носогрейка» в зубах. Він наговорив нам дивних речей, що в Києві студенти форми не носять, що життя там вільне, не так, як в Харкові, і т. д. і т. д.». Молоденький студентик не зрозумів ні національних змагань, ні партійної боротьби, що кипіла тоді в Київському університеті, звернув увагу лише на зовнішність, але його чудернацьке убрання, неймовірні оповідання і здивували, і захопили юнаків, і коли того ж таки літа на сімейній нараді знов зняте було питання, куди їхати на зиму, молодь вже нічого не мала проти Києва і навіть ставилась до його прихильно.

На підставі спогадів М. П. Старицького нам можна приблизно уявити світогляд і симпатії молодого Лисенка під той час, коли він вступав до Київського університету.

Вже в дитинстві бонтонному вихованню матері і ґувернантки довелось зустрітись з доволі міцним українським впливом з боку тітки старих Лисенків М. В. Булюбаш та її придворного штату економок і служниць. Аристократизм і напівфранцузьке виховання зустріли ворога в народній пісні і казках, що так тішили фантазію дитини. Це були перші повіви народної стихії на душу хлопця.

Другий момент в «українізації» Миколи В-ча, в наверненні його до народної стихії, відноситься вже до жовнинського періоду молодих його літ, коли майбутній музика-етнограф вже вийшов з пансіону Ґедуена і мав вступити до IV класу гімназії. Сім’я Лисенків в цей час вже перебралась з Гриньків в Жовнин, де Віталій Федорович вибудував на горі новий просторий дім. Розкішний садок, левади, луки і млини над тихою Сулою, де часами збиралась містечкова молодь співати пісень, не могли не справити враження на чутливу до краси душу юнака. До цього моменту належать перші записи народних пісень; ще тоді Микола В-ч поклав на ноти мелодії найлюбіших йому пісень, почав підшукувати до них акомпанемент, писати козачки тощо. Не зостались тут без впливу також і знайомість та приятелювання з сусідами-родичами, де М. В. вперше довелось прочитати заборонені твори Шевченка, що вразили його енергією і музичністю простої мужицької мови, і побачити на свої очі людей, перейнятих живою симпатією до всього свого, українського — мови, убрання і пісні.

Цим впливом ранніх вражень дитинства, захопленням народним словом і музикою, на котрі з такою силою озивалась його творча душа артиста, почасти й пояснюється те, що звички, прищеплені молодому Лисенкові вихованням в панській родині і аристократичних пансіонах, не увійшли йому, як то кажуть, «в плоть і кров», і ніщо не перешкодило йому потім скинути їх з себе, як непотрібну шкаралущу. Але в момент вступу в Київський університет враження народного слова і пісні, читання Шевченка і Куліша («Чорна рада», «Записки о Южной Руси») ще не встигли перемогти старих звичок думання, навіяних вихованням. «Козацька душа», яку знаходили в Миколі його родичі-українофіли, визволялась з них поволі, але невпинно. Треба було лише кількох нових і міцних вражень, щоб чутлива душа юнака рішуче прихилилась до рідного краю і його бідолашного народу.

Такі враження і дав Миколі Віталійовичу Київський університет, властиво, ті загострені відносини національні, що склалися в студентському житті.

М. П. Старицький художньо описує перше враження, яке на нього і Мик. Віт. справив Київ і київське життя. «Ми були, — пише він, — вражені не так самим містом (воно було безлюдне і мертве в порівнянні до Харкова), як студентами, що подекуди стали з’являтись на вулицях. Здебільшого вони були в польських вбраннях, лише вряди-годи показувалась між ними «косоворотка навыпуск» або сива смушкова шапка. Мова скрізь панувала польська. Пішли ми в театр і нічого не зрозуміли: виставляли якусь комедію з варшавського життя. Пішли в більярдну — і там слуги і гості говорили по-польському. Нарешті зайшли до крамниці — і там запитали нас: co państwo chce? В кухмистерській