Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

Він повільно опустив голову, ніби зображаючи глибокий глузливий уклін...

І раптом сіпнувся всім тілом, пірнув головою, як людина, яка заснула сидячи, впала й прокинулася. Я побачила його очі, збуджені, скаламучені, розгублені.

— Що... що зі мною? Що тут було?

Ми з Гришою мовчали. Сем по черзі зазирнув нам в очі; стиснув скроні, морщачись, як од сильного головного болю:

— Поясніть мені, що сталося. Будь ласка. Мені дуже... мені треба до лікаря... голова...

Якби слізьми можна було допомогти справі — тієї ночі я б владнала більшість світових проблем.

Ми розстелили на підлозі туристичну пінку. Ще в нас були дошки — стільниці старезних столів. Не знаю, які чиновники або вчені писали на них колись, вмочаючи в чорнильниці сталеві пера на дерев’яних вставках, і чому ці меблі знайшли останній прихисток у підземеллі, на страшенній глибині, у забутому бомбосховищі.

Поверх дощок ми розклали пухову ковдру. Гриша накрутив ручку похідного ліхтаря, і той розгорівся рівним білим світлом. Ми сіли на ковдру, відкрили термос і випили по чашці теплого солодкого чаю.

— Інструктор уже повинен нас шукати, — сказала я.

— Ліза почне шукати раніше, — пробурмотів Гриша. — У нас так не бувало, щоб хтось пропадав більше ніж на кілька годин. А зараз уже вечір... Вона там божеволіє. Чому Інструктор ще не тут?

Сем мовчав. Йому було погано. Таблеток від мігрені у нас з собою не було, ніяких аналгетиків, тільки вода, чай і пиріжки в пластиковій упаковці.

— Сем, — сказав Гриша. — А пам’ятаєш, де саме в Лондоні будинок твого батька?

— Одчепися від нього, — я штовхнула Гришу ліктем у бік.

— Пам’ятаю, — відгукнувся Сем, розтираючи перенісся. — Майже в самому центрі... Величезні апартаменти з басейном...

— Ти пам’ятаєш свою першу вчительку? — швидко запитала я.

— Ні.

— Свій перший велосипед?

— Ні, — він знову пережив хвилю болю, мовчки й без єдиної скарги. Я побачила, як виступає піт у нього на скроні, і припинила допит:

— Гришо, годі. Відпочиваємо.

— Але Ліза повинна була вже триста разів викликати Інструктора, а він — спуститися з ключами вниз...

— Гришо. Ми не знаємо, що діється нагорі.

І справді. Нагорі могла впасти атомна бомба, могло спорожніти все місто, міг настати Армагеддон. А ми сиділи в підземеллі, і тільки легкий струс стін міг свідчити про кінець світу... А може, це відгомін далекого поїзда метро?

— Гришо, — знову почала я. — Не знаєш... хтось коли-небудь намагався відкрити портал?

— Ні, — відгукнувся він. — Навіщо? Це ж божевілля! Уявляєш, юрби Тіней, і всі голодні... Тут з однією чи з двома не знаєш, що робити...

— А що ти знаєш про сучасних чаклунів?

— Їхнє місце в телевізорі!

— Тихо, — сказав Сем.

Ми замовкли. У тиші ясно почувся далекий скрегіт — наче хтось намагався відчинити двері ззовні.

Ми кинулися до дверей:

— Інструкторе! Ми тут! Інструкторе, ми тут!

Скрегіт повторився. Двері були такі товсті, що звуки крізь них пробивалися, як з-під танкової броні. Краї дверей щільно прилягали до сталевого одвірка, зсередини не залишилося ні ручок, ні важелів: я все обмацала, шукала хоч би шпарину — не було за що вчепитися.

— Інструкторе! — кричали ми хором. Звук відлунював од голих стін і стрибав по старому бомбосховищу. Скрегіт зовні затих. Ми дарма стояли й чекали хвилину, другу, третю...

— І що це значить? — сказав нарешті Гриша.

— Двері дуже товсті, — мугикнув Сем.

— Спасибі, Кеп...

— Я вже намагався їх відчинити, — він ближче підніс ліхтар, і я побачила поздовжні подряпини на дверях. Поруч валявся погнутий залізний уламок від якогось мотлоху. Я уявила, як Сем у розпачі б’є залізякою у двері, і мені знову стало соромно.

Звуки не повторювалися. Стіни знову ледь помітно здригнулися, тремтіння пробігло по стелі й стихло. Вогке повітря з кожною хвилиною здавалося дедалі густішим і спертим. Я з жахом усвідомила — туалету в приміщенні як не було, так і немає, й те, що раніше здавалося абстрактною деталлю, тепер стає моторошною реальністю.

Гриша знов узявся малювати рамку. Лінії лягали на бетон вигадливо, хитромудро й разом з тим упевнено. Такі картинки зробили б честь будь-якому гаражу в промзоні — але цим їхнє призначення вичерпувалося. Стіна залишалася так само тверда й монолітна, як і була, але Гриша малював і малював, і навіть я розуміла, що фарба скоро закінчиться.

Ми з Семом сиділи на різних кінцях ковдри. Ліхтар стояв коло Гришиних ніг, тінь з маленькою головою металася по стіні, ніби безшумне чудовисько.

— Гришо, годі, — не витримала я. — Заспокойся.

— Там Лізка божеволіє...