Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

— Слава тобі, Господи! Сіль! — скрикнув я.

По цих словах зникло все навколо в хаосі, шумі, гуркоті. Демони з виттям заповзли в пекло, відьми з вереском знялися в повітря, а сам я впав на землю. Коли прийшов до тями і озирнувся, то побачив навколо пустку, мох, торф'яник з його хирлявими деревами. Я опинився за сто миль від Чорного лісу.

(— Або ти несповна розуму, або тобі все це приснилося, — мовив князь. — Не вірю жодному слову.

— Навпаки, — сказав солтис, — це єдина правда серед всієї абракадабри, якою негідник годує нас тижнями. Бо ж це автентична подія. Про подібні події повідомляють Майоль та всесвітньо знаменитий Боккаччо. В їх судженнях сумніватися не можна. Вперше обвинувачений суворо дотримувався істини.

— Угоди з дияволом re ipsa та de facto[84] не було. Це не можна вважати pactum implicitum diabolicum[85]. Обвинувачення безпідставне і саме по собі відпадає, якщо не настануть наслідки, — вирішив великий князь.)

Наступного дня обвинувачений продовжив.

Абсолютним доказом того, що все, що трапилось зі мною, істинна правда, — був талер у моїй кишені. Демон подарував його моєму братові по крові, а той віддав мені. Тут мені згадалося про біду, яку відьми пророкували господареві заїжджого двору. Минулого разу в мене не дуже вийшло зробити благородний вчинок, і тим не менше я вирішив знову спробувати щастя в добрій справі.

Була пізня ніч, однак я вже знав дорогу до цього двору, де якось зупинявся караван, тож легко віднайшов його. Там не спали, у розпалі був якийсь бенкет. Господар одружувався. Це була його п'ята дружина.

Як тільки я переступив поріг — господар одразу мене упізнав. Однак абсолютно не зрадів моїй появі, більше того, намагався мене побити і викинути з господи.

— Знову чорт приніс негідника! Коли тут проходив караван з Герцогенбуша, він розповів нам про бесіди кемпійських відьм і все сталося саме так, як він пророкував. Такого хлопа в будинок пускати не можна. Мало чого він знову наслухався! Розповість — і біда на порозі. Спробуй тільки дзьоба відкрити, бісів писклю!

Тоді всі гості озброїлися стільцями та палицями і почали погрожувати, що вб'ють мене, як лиш почну щось пророкувати лихе.

— Заспокойтесь, люди добрі! — мовив я холоднокровно. — Якби ви прийняли мене доброзичливо, то, можливо, я розповів би вам дещо, варте вашої уваги. Але ви злісно накинулись на мене, тож я мовчатиму. Не прошу нічого, окрім шматка хліба, сиру і кухля пива, та ще мішок соломи в якомусь закутку, аби виспатись.

— Та чи вистачить тобі грошей за все це заплатити? — запитав господар.

— Звичайно! — відповів я, діставши талер, і простягнув його господареві.

— Егей, хлопче! Це фальшивий талер! — вигукнув він і кинув монету на стіл. Від удару талер задзвенів так, що незрозуміло було, фальшивий він, чи зі щирого срібла.

— Чуєш, шановний, я не той хлопак, хто фальшивими монетами промишляє.

— На що натякаєш? — сказав господар. — Хочеш сказати, що я той? Заберу я твій талер. Вранці поїду в місто, віддам його на монетний двір перевірити. А тебе в курнику замкну, щоб не надумав утекти.

В цю мить всі на мене накинулись, взяли за горлянку, затягли та замкнули в курнику, в якому я не міг ані встати, ані лягти. Так я і сидів там голодний і спраглий.

І навіщо я віддав свого талера? Я змирився з тим, що за спробу вчинити добро мені завжди перепадає. Це ніби моя доля.

Вже на світанку перед будинком я почув звук труби, тупотіння копит, хрускіт мушкетів, добрячу лайку. Прибули комтур і його шайка. За мить вони повибивали всі двері, а гості зі страху навіть не могли думати про самозахист. Нальотчики так і вбивали всіх підряд: чоловіків, жінок, старих, молодих, дітей. Я не хочу описувати різанину, за якою спостерігав з курника. Навіть зараз мурашки по шкірі, як згадаю. Вони не залишили по собі живим навіть пса.

Коли з усіма було покінчено, одному молодику спало на думку зазирнути в курник. Він зламав дверцята і витягнув мене за волосся.

— Не вбивай мене, друже, — благав я його. — Я такий же бідолашний вояка, як і ти. Ці мерзотники забрали в мене гроші і закрили в курнику. Хіба не бачиш, що я не з ними? Я всього лиш випадково сюди потрапив.

— Забрали все до копійчини? — питає солдат.

— В мене був