Читати книгу - "Привид безрукого ката"

Хто така Зоряна?.. Хто?!. Хто?!. Хто... — пульсувало в голові вдень і вночі без перепочинку. Це було не питання, це був нещадний кровопивця, захланний і байдужий до всього на світі, якого породила диво-жінка... Хіба не можна було зразу зрозуміти, що справжні жінки не можуть з першого погляду вабити аж до втрати голови?.. Хоча чим зрозумієш, коли голови вже немає — запхалася під спідницю й нічого звідтам не бачить... Телепень... Нехай тільки попадеться вона в Лавникові руки!

До відьми зі слідчим помаленьку почав вертатися глузд, гіпнотизер теж відчутно ожив, повернувся в Україну тупий очкарик. Бабка мовчить, як партизан, відмовилася від дарунків... Все рушиться...

Лавникові нічого більше не залишалося, як крок у крок слідкувати за Безруким. Може, той знайде клієнта або Зоряну, і в останню мить удасться вигризти в нього перемогу. А що... Всяке буває... Смішний неотесаний каліка виявився сильнішим за нього. Чому?! «Хто» і «чому» були найгидкішими словами в світі.

Вперше поїхав у село на могили батьків. Напився там до чортиків і виплакався на декілька життів наперед. Або віддавав борг за попередні. Позліталися люди, притягнули священика, щоб той вигнав з нещасного нечистого. Священик постояв, подивився, потупцював ногами і відмовився. Чому — не пояснював. Водій, не без допомоги декількох спритних бабусь, ледве дотягнув Ярему до машини. Лавник пручався і чіплявся за хрести — хотів залишитися на цвинтарі. «Це моє! — верещав. — Смерть — моя стихія!»

Двоє скоцюрблених стареньких стояли збоку і мокрими очима дивилися на здурілого чолов'ягу. Це були батьки Яреми. Вони були живими. Просто дуже, дуже давно померли для нього... І написали листа про це блудному синові від імені сусідів... Наївні, думали — примчить...

Під могильними плитами їх ще не було. Але син не заслужив це знати...

Г

Завтра мала бути вона. Марічка — відьма... Ні!..

Прийшло ціле місто. Подивитися, як летить голова любки... Дзуськи. Кат зник. Страту перенесли. Знайшли ката в підземеллі ратуші з відрубаною рукою. Блідого, наче привид.

— Я перепрошую, — мовив Борис, клацаючи ножицями, як цирульник перед пусканням крові, — а ви впевнені, що треба нищити ляльку?

— Ми її потім відновимо, — відповів Лев.

— А...

— Слухай, мудрагелю, не акай, а ріж. Я тебе покликав сюди не мудрувати, а допомогти...

— Взагалі-то...

— Взагалі-то роби те, що я кажу, мовчки. Ясно?..

— Я не можу...

— Чому?

— Мені здається, що лялька жива! — випалив Борис і кинув ножиці на стіл.

— Так би зразу і сказав, — Безрукий взяв його за підборіддя і їв очима. Від того погляду втекти було несила. — Треба, Борисе... Мені не можна самому себе осліпляти. Розумієш?.. Тут така штуковина цікава... Знаєш же — ляльки-мотанки ніколи не мали очей...

Вундеркінд розумів і не розумів. Таке інколи буває. Але взяв ножиці і з огидою повідтинав ляльці очі-ґудзики.

— Тепер візьми лезо і розріж глибше, — керував екзекуцією Лев.

Юнак, наче під гіпнозом, покірно виконував накази Безрукого. Врешті вийняв з очних ям дві паперові кульки. По одній з ока.

Лев зразу ж зметикував, що їх треба розгорнути. На одній кульці було написано «Богдан», на іншій «Козак». Безрукий дивився на ці два слова, написаних акуратним почерком покійної Ганни Петрівни, і йому як ніколи захотілося пригорнутися до матері, і щоб тато погладив по голові...

— Що ви на це скажете? — повернув до реальності Лева Борис. Якщо реальність ця взагалі існує...

— Скажу, що, коли безрукий чоловічок — я, то, ймовірно, Богдан Козак — теж я.

Більше дурних запитань вундеркінд не задавав. Він знав історію Лева, якого немовлям підкинули під пологовий будинок.

Борис розпотрошив ляльку повністю — шукав ще якоїсь інформації. І знайшов. На паперовій смужці від парфумів чорним жіночим олівцем великими буквами було написано одне слово: «НЕВДАХА». Лев понюхав смужку — вона пахнула Марі. Закололо у серці, запульсувало в скронях.

— Все одно треба щось робити, — підбадьорював сам себе Лев, хоча звертався до Бориса.

— Так, — підтвердив юнак, — для того ми й живемо.

— Тому я спробую знайти Богдана Козака... Ну... ти розумієш, про що я?..

— Звичайно, — удавав розумника вундеркінд, хоча, чесно кажучи, цього разу мало що розумів... Я піду, — попросився.

— Дякую, — мовив Лев й усівся за стіл.

Коли Борис виходив, побачив, з якою ніжністю Лев зашивав ляльку. «Неймовірно, — подумав хлопець, — я наче Аліса в Задзеркаллі. Невже справді життя — це суцільні ілюзії?.. Принаймні на це схоже...»