Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— О Боги, — простогнала. — Вона не усвідомлює своєї сили. Її Голос може вбити…

Тримаючи руками голову, що тряслась від гострого болю, Чарівниця в думках закричала:

— Говори тихо! Говори спокійно! Ти мене вбиваєш! Твій голос гострий, як бритва!

Незважаючи на біль, її очі усміхалися. Дівчина жива, а це було найважливіше. Крім того, вона наділена ще одним даром, про який досі обидві не знали, — даром Голосу, причому наймогутнішого, такого Чарівниця ще ніколи не чула. Колись він їй знадобиться, коли сповниться Пісня, подумала. Якщо сповниться…

— Я у полоні в Урґха, — повторила Дівчина тихіше, але її Голос все одно ранив мозок Чарівниці. — Мене хочуть видати заміж за його сина або спалити на вогнищі. Іншого вибору не маю.

— Тобі не можна виходити заміж та ще й за Урґхового сина! — прийшло послання Чарівниці. — Тоді обірветься ланцюг Пісні. Не можна!

— Ти не хотіла мені розповідати про Пісню, не хотіла мені сказати, хто я, — отримала Чарівниця відповідь, яка з несамовитою силою вдарилась об її вуха. Біль цього разу був такий нестерпний, що Чарівниця впала на кам’яну підлогу.

— Ти мене вб’єш, — повторила лагідно. — Стиш свій Голос.

У її думки закралась підозра, що Дівчина свідомо хоче завдати їй болю, — мстить за те, що Опікунка раніше не пояснила, хто вона і яке її покликання.

— Себто ти вже знаєш, — говорила Чарівниця лагідно й тихо. — Раніше ти не мала цього знати. Спершу ти була для цього надто маленька, це все тебе тільки перелякало би. А зараз… ти надто швидко піддаєшся гордині. Це знання — камінь на твоїй шиї, а не причина для погорди.

За мить їй відповідала тільки тиша, що вібрувала німим, хоча й нетерплячим гнівом. Потім гнів розчинився у тремтячих хвилях Голосу:

— Я не вийду заміж, не бійся, — почула відповідь. — Цей хлопець теж не хоче шлюбу і допоможе мені втекти.

— Добре, — відповіла Чарівниця. — Повідом мене, коли і як ви тікатимете, тоді я вам допоможу. А тепер завершуймо, я втомилась. Я щойно повернулась із Підземного Царства.

Опустилась на кам’яну лавку і стишувала убивчий біль голови. За мить вийшла на подвір’я перед палацом. Було холодно, але свіжо. Чарівниця закуталась добре у свій товстий плащ і, дивлячись у темно-синє небо, задумалась про свою вихованку. На її губах то блукала ледве помітна усмішка, то вони застигали у гіркому неспокої.

— П’ята Сестро, — шепнула сама до себе. — Важке на тебе чекає завдання. Наша учениця надто рано довідалася, що вона — королівна…

Замок жив однією подією — шлюбом єдиного сина Урґха XIII з останньою спадкоємицею королівського роду Люілів. Скрізь лунали грубі жарти й голосний регіт. Пророцтво про те, що падіння Імперії Урґхів все ближче й ближче, здавалось, віддалилось у часі, майже зникло.

— Ми обірвемо найважливішу ланку Пісні Єдиної, — пояснював усім Буду, вдягнений у напрочуд дороге блискуче вбрання Прем’єр-Міністра. Зрештою, він сам обдумав кожну деталь цього вбрання. Його фігурка тепер завжди була випростана на весь невеличкий таки зріст, а очі вперше не бігали неспокійно туди-сюди, а владно дивились на співрозмовників. Навіть брат великого Урґха, Ґрхдак, мусив згодитись з тим, що його амбітні плани посадити на троні свого сина, зазнали невдачі. Зрештою, цим планам віща Пісня і так би жорстоко поклала край. Тепер небезпека віддалилась, а Ґрхдак швиденько пристав на вигідну найновішу пропозицію Буду: його син отримує титул віце-короля і величезні землі, якими правитиме сам. Хитрий Буду знав, як знешкодити найбільшого ворога — і в той же час забезпечити сильну владу, якби раптом Айок і Люелле, сівши на трон, чинили по-своєму.

— Ох і розумна у тебе головешка, Буду! — повторював задоволений Урґх. — Не знаю, що я би без тебе робив. Мабуть, помер би зі страху перед цією клятущою Піснею. Або мене зжерла би оця моя вовча зграя.

Однак радість правителя виявлялася у спосіб, обтяжливий для Буду. Урґх плескав його по худеньких плечах так, що Буду зіщулювався від болю. Або змушував вихилити разом з ним величезний кухоль пива, від якого у вірного слуги паморочилася голова. Однак Буду готовий був витримувати ці дрібні незручності — аби тільки зберегти нову високу посаду.

Дванадцятеро рабинь шило шлюбну сукню для нареченої. За звичаєм Урґхів, сукню шили з найтонших білих шкірок ягнят, вичинених так, що вони були тонші за найтонший шовк, оздоблених сріблом, коштовним камінням і золотом. Коли вартові впускали рабинь у кімнату нареченої, щоб та поміряла сукню, їхні очі з обожнюванням вдивлялись у вродливу королівну, але Дівчина помічала в них також смуток.

— Чому ви такі понурі. Та ж шлюб — це весела урочистість? — хитро питала вона своїх кравчинь. Вони разом із Айоком домовились, що вдаватимуть, ніби погодились з неминучою долею.

— Ох, пані, — шепнула одна з дівчат. — Ти обриваєш Ланцюг Пісні Єдиної у самому його серці. Твій народ уже завжди буде в рабстві, і ми разом з ним.

Люелле поклала руку на голову дівчини, що стояла навколішки біля її ніг, але не сказала ні слова, бо ж до кімнати енергійно зайшов Урґх XIII. Люелле бачила його вперше. За п’ять днів її полону володар Імперії жодного разу не з’явився у цій кімнаті, боячись чарів. Отож він був дійсно вражений відвагою свого сина, який майже не виходив з кімнати полонянки.

— І що ж, моя майбутня невістко? Радієш, що шлюб незабаром?