Читати книгу - "Предок"

— Тому, що я не відпадав. Тож і не потребую «навертатись» чи «переходити», …як це зробив ти або інші. Я є католик. Це ясне само собою, якої я віри. А може й ти тепер собі пригадаєш, як радив Трещулі «триматись католицької віри?»

— І що ти все, як дядина, на «старі часи» все згадуєш? Чи ж ми носимо одіж, як за князів? Або живемо, як за Аскольда чи Володимира?.. То були «батьки»! А ми — їхні «сини!» Їм було добре одно, а нам ліпше друге!

— Та ж не Аскольд і не Володимир захоплювались кардинальським пурпуром митрополита Ісидора. За що ж ти тепер мажеш його дьогтем?.. Чи ж не ти мені розповідав — у поході ще! що в Римі царгородський патріярх Григорій Мамма висвятив помічника й учня Ісидорового Григорія?

— Чи не я? Я!.. Розповідав? Розповідав! заложив руки за пас Василь. — А тепер тобі — паки і паки — скажу: не поможе твоїй унії ні Папа, ні Мамма!

Карльос відхилив двері, хвилину затримався на порозі, та не ввійшов.

— Скільки слів… і скільки ненависти! — думав у здивуванні.

— Вуйки в залі? — спіткала його в коридорі Тея. — Бабуня й я вже готові. Поїдьте й ви з нами!

— Ні, дитинко, мені сьогодні недобре, — погладив Карльос ясну голівку дівчинки й пішов на вежу будельницю.

Хотів поглянути востаннє на околиці, де так довго перебував на новій землі. Завтра мав уже остаточно покинути гостинну побратимову домівку.

— Але я тебе відучу крутити як єзувита! — вчула Тея голосний покрик вуйка Василя, коли чіплялась за клямку, щоб відчинити важкі двері.

А відчинивши — остовпіла.

Вуйко Василь високо підніс шаблю на вуйка Адама… Вуйко Адам зробив так само. І два леза дзенькнули голосом неназисти й смерти.

В тій хвилі зі стогоном підвівся Рустем і «стрілив собою» на Василя. Блискуче лезо шаблі сховалось між лапами звіря.

— Рустем!.. Рустем!.. — розтяв повітря в залі дитячий зойк і дві маленькі, дитячі ручки вхопились за Василеву шаблю. Адам підхопив дитину й з жахом дивився, як із пальчиків і долоні падали на ясний, соняшний платок підлоги червоні, — мов коралі, — краплини. Притулив Тею до грудей і метнувся зі світлиці. Але на порозі на мить зупинився.

Гострий погляд його блакитних очей пробіг по бездушному вже трупі Рустема: Василева шабля втрапила рівно до серця звіреві…

— Остання жива пам’ятка по Зораї!..

Адамові руки були закривавлені Теїною кров’ю.

— Між нами кров нашого роду! — хрипко промовив Адам. — І бігом поніс закривавлену дитину до дядини…

Василь кілька разів перейшов залю й пішов коридором.

Ще сьогодні виїде він, — як татарин, проти ночі! — з цього батьківського замку, з яким відтепер не в’яже його ніщо…

Погляне з вежі, як далеко можуть його занести коні ще до ночі.

Вузькими сходами вежі помалу йшов додолу Карльос…

Там, нагорі, бачив безконечне руно волинських лісів… А в серці стояв образ еспанських, голих, червоних скель… Що ж подібне між Еспанією й Волинню?

Хіба що той самий вічний бій із невірними!.. Тут — хижаки-номади, там — африканські й берберійські орди…

Ті, — там! — ідуть «по хліб»! А ці, — тут! — «по людей!»

Як еспанські, так і ці країни боронять долю Европи від наїзників…

Та ж голосу й обличчя цього народу, — як і еспанською![405] — Европа собі не уявляє…

А Василь ніс угору свої думки:

— Саме, який він «Дунін»? «данець», «норман»?.. Він — вільний, як степовий вітер, пан, козак!.. Навіщо йому та згадка про таких «чужацьких» батьків чи предків?.. Предків, тим тільки й «славних», що над їх головою висіло прокляття! Що ж: чи не може він сам бути «предком»?.. Лебідь у гербі?.. Досить уже нам «плавати в хвилях католицького фанатизму!»

Ступаючи на твердий ґрунт, може він і свого Лебідя поставити на скелі![406]

Так і звелить перемалювати «свій» герб!

На площинці, слимаком закручених сходів, очі-в-очі зустрінулись обидва.

Стали. Мовчки зміряли один одного поглядом.

— Я знаю, — хрипко промовив Василь по латинському, — ви, це та певна підтримка мого брата, що так міцно в’яже його з папіжництвом[407] і відштовхує від нас!..

Карльос сперся плечем на стіну і недбало поклав руку на ефес шпади:

— Не знаю, графе, чому маю більше дивуватись: вашій витривалості в диспутах, що зводите їх починати навіть на сходах! Чи безодні джерела слів, що в собі носите…

Василь вхопився за шаблю, бо спокійний Карльосів тон шпигнув його, і без того вже на гарт розпеченого, гостріше як явна образа.

Але Лясерда лівою рукою притримав бойовий Василів рух:

— Ні вдома, ні в стороні невірних не ставав я ніколи до бою зі зрадниками своєї віри. А тут я ще й гість!

— Добре! — затис у руці шаблю Василь. — Але графе: ми ще зустрінемось на полі бою!

— «Щоб служить Богу й добрим людям!» — злегка вклонився Карльос, відповідаючи формулою, що нею користується еспанець у багатьох випадках. А головне — коли не бажає пускатись у ширшу розмову.

Аромат бузку й мокрого, весняного листя вливався відчиненими вікнами в