Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

Ці документи цікавили його так само, як і тих, кого вони стосувалися, хто поспіхом докладав усіх сил, щоб їх знищити. Почалася гарячкова метушня, боягузлива втеча від відповідальності.

О'Дейвен з огидою спостерігав, як у пачки різних протоколів, приречених на спалювання, все частіше, все відвертіше запихалися саме такі документи… А цього він не хотів допустити».

Чи вдалось йому це?

Гайнц Майнк проклинав надмірну сумлінність Мейволда, докладність його доказів. Бо замість того, щоб відповісти на запитання, пояснити, як і що, він ще раз заглиблювався у несуттєві структурні дослідження фашистського пропагандистського апарату.

Може, воно й потрібне, але у Майнка бракувало терпцю читати ці пасажі. Він перегортав сторінки, очі його стрибали по рядках, абзацах, поки нарешті наткнулися на слова, які вимусили його напружитись. Це були слова «будинок над озером».

Він підскочив. Ривком висмикнув шухляди письмового столу й почав гарячково нишпорити там. Потім покликав секретарку:

— Журнал з Гамбурга! За вчора!

Секретарка теж почала шукати. Тоді згадала:

— Його забрала товаришка Петерс.

— Негайно заберіть його назад! І зв'яжіться з майором Лауренценом або з капітаном Госсом, попросіть, щоб вони прийняли мене в невідкладній справі!

Майнк, аби згаяти час, переглянув Мейволдів рукопис до кінця. Він кивав, погойдувався усім корпусом і сміявся. «Ага, ось воно. Перекручений шифр. Fried, Grab, Keller. Він у нас в руках!»

Останню фразу він уже вигукнув уголос. І тут саме нагодилась секретарка.

— Як він у вас у руках? Він у мене!

Похитавши головою, вона поклала перед ним журнал.

Професор Майнк став під вікном і прочитав вимічену червоним статтю.

«Федеральний канцлер Кізінгер заприсягнув, що, будучи тоді заступником керівника політичного радіовідділу міністерства закордонних справ, ніколи нічого не чув про депортацію людей, про знищення в газових камерах і про масові розстріли. На зауваження, що його відділ щоденно одержував від державної служби радіоперехоплення третього рейху, так званої «служби в будинку над озером», два з тринадцяти примірників, де були розшифровані всі зарубіжні повідомлення, він відповів, що йому завжди показували лише виправлені варіанти «радіоогляду», у яких не було повідомлень про звірства фашистів. Ці твердження, цю присягу поки що не можна спростувати. Жодного з Кізінгерових начальників, які могли б його звинуватити або виправдати, немає в живих. І навряд чи збереглися десь примірники тих донесень з будинку над озером, підписані Кізінгером…»

Через півгодини Майнк сидів навпроти майора Лауренцена.

Повз вікна автомашини пролітали ліси, вигорілі на сонці поля, вкриті осінньою зеленню пагорби, маленькі села. Шосе звивалося змією, але в цю пору транспорту було дуже мало, і Вольфганг Бірштреккер рідко пригальмовував.

Тепер у нього було таке прізвище. Поміняв же він їх уже не одне. А нинішнє підібрав доктор Шарф. З відповідними, звісна річ, документами, та й його самого знайшов теж він. «Наш трудяга», — називали його в Пуллаху.

Бірштреккер був трохи повнуватий і справляв враження добродушної людини, голос його звучав привітно, на обличчі проглядав легенький рум'янець. Він намагався, щоб і люди вважали його саме за такого, бо це відповідало тій ролі, яку він зараз грав: людина, нездатна на щось зле, щира людина, якій можна вірити на слово.

Доктор Шарф звів його з радником міністерства закордонних справ Гегеманом. Завдання вони обговорили втрьох. Гегеман досить докладно розповів про своє минуле. Однак Вольфганг Бірштреккер сумнівався, чи все те правда. Але ввести його в курс справ було необхідно, бо жінка, безперечно, щось питатиме.

Зрештою, головне не правда, а правдоподібність. Легенда мала звучати переконливо, саме такою вона й була: політик, кар'єра якого вже наближалася до кінця, ще раз оглядався на свій життєвий шлях і хотів його описати, зберегти для майбутніх поколінь, тому йому потрібна допомога тих, хто колись зустрічався на цьому шляху.

І хіба є щось дивне в тому, що він звертається передовсім до тієї дівчини, яка була колись не лише коханою й матір'ю його дитини, але й вірною співробітницею протягом багатьох років?

Звичайно, крім того, він терпляче вислухав ще цілу низку інших вказівок, але вони не справили на нього особливого враження. Зрештою він не початківець, хоч після стількох років вперше їде до НДР. Він добре знає, що розмову слід вести обережно, так би мовити, поступово, промацуючи співрозмовника, імпровізувати, що вдаватись до сили чи погрожувати можна лише в крайньому разі — боже мій, за кого вважає його той Гегеман!

З приводу майбутньої зустрічі він майже не хвилювався. Йому доводилось приборкувати й не таких людей, то що вже говорити про п'ятдесятирічну жінку, котра, як йому сказали, зайнялася благодійними справами. Навіть заняття її говорило саме про себе. Напевне, стала відлюдькуватою, навіть трохи наївною, отже, вистачить незначного натиску, щоб змусити її скоритись.

Значно важче інше — непомітно звернути з визначеного транзитного маршруту, який він детально вивчив з доктором Шарфом. З автостради в Нествік можна було заїхати двома шляхами. Перший, значно коротший, кілька кілометрів ішов по відкритій місцевості, де його «мерседес», безперечно, легше помітити, ніж на другому, бічному шляху, — він хоч і довший, але його значно важче контролювати.

Шарф дозволив йому самому приймати рішення. «Ви ж спец відчувати небезпеку й уникати хвоста, адже так?» То, звичайно, лестощі, але Бірштреккер справді дещо вмів.

По дорозі він кілька разів перевіряв своє вміння на практиці. Завжди, коли йому здавалося, що якийсь автомобіль надто довго їде за ним слідом, він раптово зменшував швидкість і пропускав його вперед. Хоч воно, так би мовити, й абетка, та наслідки давало безперечні.