Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Живий, — констатував Єгор. Він перевернув тіло навзнак: крові й інших слідів боротьби ні на підлозі, ні на тілі не було. — Мабуть, оглушили. Але з ним розберемося пізніше. Нападники десь тут, недалеко. Спуститися ліфтом вони не могли, східцями теж, бо ми ж ними піднімалися. Значить, або ці суки піднялися нагору, або причаїлися на цьому ж поверсі. Ану, швидко розбіглися коридором. Перевіримо всі кімнати. Бути уважними. Раз хтось вирубив Сьому, а це не так-то й просто, видно, хлопці серйозні. Уперед! — швидко проторохтів Єгор і першим кинувся в коридор.

Людей у коридорі не було. Один з охоронців різко відчиняв по черзі всі двері, заскакував усередину кімнат, двоє з пістолетами напоготові чатували на вході. У деяких кімнатах зчинявся ґвалт, деякі були порожні. Охоронці за кілька хвилин перевірили майже всі приміщення. Лише в одній кімнаті двері були замкнені.

Єгор подивився на здоровезного Миколу й мовчки показав на зачинені двері. Той відступив на кілька кроків і з силою вдарив у них усією масою тіла. Двері зіскочили з петель, і охоронець полетів разом із ними всередину кімнати. Далі все сталося миттєво. А саме — що і як відбулося — пізніше не зміг до пуття пояснити ніхто. З-за шафи з медикаментами вистрибнув високий чоловік, голову якого закривала чорна шапочка з великими прорізами для очей. Він різко хитнувся вправо тієї миті, коли Єгор вистрелив, потім вліво, коли вистрелив Сергій. Блискавичним ударом ноги влучивши в груди першому і зацідивши рукою в ніс другому, чоловік вискочив у коридор. Коли підвівся з підлоги Микола, отямилися Єгор та Сергій і всі кинулися з кімнати, в коридорі вже нікого не було. Лише на підлозі біля східців, що вели до виходу, виднілися кілька невеличких крапель свіжої крові.

Охоронці повернулися до кімнати, що зяяла вибитими дверима, і лише тепер побачили, що за шафою, з-за якої кілька хвилин тому вискочив нападник, нерухомо лежав їхній патрон — Віктор Романович Клютов.

Полковник ФСБ Теодор Середа тільки-но хотів відкрити рота, щоб продовжити «профілактичний натиск», як враз його перебив Пацько. Голосом, який можна упевнено назвати овечим беканням, цей нахаба й грубіян тихо-тихо, наче благаючи про пощаду, промовив:

— Товаришу полковнику, не треба в Росію. Я ж звідти втік, щоб повернутися на Батьківщину, в рідну Україну. Там мені погано. Я все розповім, як було насправді, у всьому зізнаюся. Тільки залишіть мене тут. І в тому, що я підклав вибухівку тому чортовому Машкову, винен більше він, а не я. Він мене

ображав, називав хохлом, знущався, перекручуючи на свій лад українські слова, які іноді проскакували в мене. А я ж не і гоп) тіста, що можу терпіти. Характер у мене такий: тільки що ні1 по-моєму — відразу б’ю в пику. А тут бачу, що я там сам один, а їх багато, то я й вирішив помститися. Я убивати нікого не хотів — так, полякати. Ту машинку, що підклав, я і робив таку, що більше шуму, ніж руйнування чи жертв.

Іїй ж спеціалісти, можете це все перевірити.

Усе, що зараз сказав, напишеш, — тим самим «профілактичним» тоном мовив Середа, якого, здавалося, зміст слів зовсім не пройняв.

Напишу, все напишу, товаришу полковнику, — зрадів

Пацько.

Тільки-но Середа відступив крок від допитуваного, щоб дістати з папки чисті аркуші паперу, як до кімнати зайшов Петро Симко. Вигляд він мав дещо розгублений. Сів на стілець і пильно подивився в очі Пацьку.

Ану, голубчику, розкажи нам ще раз, де й що ти робив після того, як перетнув український кордон?

Але вислухати Пацька присутнім не вдалося. Задзвонив мобільний Яруги. Віктор натиснув на кнопку й мовчки кілька хвилин слухав. Сказавши «Так!» і вимкнувши телефон, Яруга підвівся і, ні до кого не звертаючись, промовив:

— Годі, допит закінчено. їдьмо звідси. Усе стало зрозуміло. Точніше, навпаки — ні хріна тепер не зрозуміло.

У машині певний час їхали мовчки. Середа і Симко чекали, коли Яруга сам щось розкаже. Нарешті той почав:

— Телефонував Богдан Данилович. Буквально півгодини тому побито найбагатшу людину України, хазяїна Донбасу (та й не тільки) Віктора Клютова. Напад скоєно серед білого дня в Жовтневій лікарні, коли він провідував Миколу Назарова. Нападника не затримали, хоча, здається, охороні вдалося його поранити. За попередніми даними, Клютову дісталося не так сильно, як його корешам Назарову й Бойченку. Схоже, нападник не встиг по-справжньому

відтягнутися через оперативне втручання охорони. Хоча що то в них за охорона, яка не може убезпечити своїх хазяїнів?

— А може, відповідь треба шукати не в тім? Можливо, то нападник на голову вищий від охорони? — сказав полковник Середа.

— Мабуть, так воно і є, — вставив Петро Симко. — Інакше й бути не може. А який характер ушкоджень Клютова?

— Богдан Данилович подробиць і сам не знає. Йому тільки-но повідомили з чергової частини. А там подію поки що лише зафіксували. Це вже нам знову доведеться долучатися до розслідування. А тут єдина й остання ниточка сьогодні обірвалася, — Яруга повернувся до Симка. — Мабуть, не дуже помилюся, коли спробую припустити: ти, друже Петре, отримав інформацію з Вінниці, яка підтвердила алібі Пацька. Чи не так?

— Так, так! — нервово відповів міліціонер. — Усе, про що, як здавалося, ліпив Пацько, підтвердилося на сто відсотків.

— Тоді виходить, що доведеться вам, Теодоре Йосиповичу,