Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

— Я не криюсь… Просто ще погано знаю французьку і попросив старого, щоб переклав мені незрозуміле місце в газеті…

— Яке саме?

Він бачив, що вона не відчепиться, тому подав їй газету, тицьнувши пальцем у замітку про Сталіна. Патриція теж не дуже розумілася на французькій, проте робила вигляд, що уважно читає. А Федір поринув у думки, котрі підняла з глибини душі звістка про смерть вождя.

Сталіну вірили… З його іменем ходили у штикові атаки проти автоматників і умирали тисячами, голими грудьми захищаючи свою землю від ворога. Бракувало техніки… Не було талановитих воєначальників… більшість із них ще в тридцять сьомому було арештовано… Коли заарештували батька, він був ще хлопчаком, проте знав, що його батько — чесний чоловік, що він став жертвою дикого наклепу. Тоді Федір написав листа Сталіну, але відповіді не отримав. Не відповів Сталін ні на другий, ні на десятий лист. А тим часом у двір їхнього будинку, де жили сім'ї радпартактиву, ночами все частіше заїздив «чорний ворон», і на ранок вони дізнавалися, що того, кого ще вчора поважали як людину, котра мала заслуги перед революцією, сьогодні оголосили ворогом народу. Налякані люди притихли, ніхто по наважувався подати голос на захист сусіда, друга, товариша по боротьбі, бо вже бачили, що чекає того, кому совість не дозволяла мовчати… Наприкінці тридцять восьмого почали повертатися ті, кого було заарештовано раніше. Назад поверталися одиниці. Проте торжество справедливості пов'язувалося в народній свідомості з іменем Сталіна…

— Поглянь, тут, здається, згадують наших знайомих, — сказала Патриція, котра гортала куплену ним «Ніс-Матен».

— Яких ще знайомих? — одмахнувся він, але, помітивши тривогу в її очах, нахилився до газети. — Де?

— Ось тут, в «Поліцейській хроніці». Бачиш? Хорст Торнау і…

Федір переглянув повідомлення і підвів на Патрицію очі.

— Тут сказано…

— Що?! — ледве не скрикнула Пат.

— Що вони загинули… Але я не певен… Ходімо до кіоскера — він добре володіє французькою.

Патриція вхопила газету й кинулася до кіоска. Старий єврей повагом почепив на ніс окуляри і, дочекавшись, поки підійшов Федір, почав читати:

— Сьогодні, о чотирнадцятій годині п'ятнадцять хвилин за середньоєвропейським часом… — кіоскер підвів очі і поглянув на Федора поверх окулярів. — Чуєте, за середньоєвропейським часом. У нас, в Одесі, теж середньоєвропейський час…

— Читайте, що там далі, — скипіла Патриція.

— А далі тут сумне, — він поглянув на Патрицію і зітхнув. — …На перевалі «Альпійський трофей» загинули… мюнхенський комерсант барон Хорст фон Торнау і його секретарка Юта Дайн…

— Боже, невже, це правда! — скрикнула Пат.

— Прошу, читайте далі… — попросив старого Федір.

— Читаю далі… Як повідомив шеф поліції Монако нашому спеціальному кореспондентові, машина марки «кадилак», якою поверталися з відпочинку барон і його секретарка, підірвалася на міні. Міна була магнітною. Її приліпили до днища під сидінням водія. Мотиви цього зловмисного вбивства з'ясовуються. Справу розслідує інспектор Панар… Все. Більше ні слова.

— А про «фольксваген» там не згадується?… — вихопилось у Патриції.

— Ні, як бога кохам, ласкава пані. — Кіоскер поглянув на Федора. — Я сам з Одеси, проте довго жив у Лодзі…

Патриція не слухала старого, схопила Федора за руку і потягла від кіоска геть.

— Ти що-небудь розумієш?!

— А що, власне, я повинен розуміти?

— Ходімо швидше! Нам треба негайно забиратися звідси… Негайно! Поки наші імена не потрапили до рубрики «Поліцейська хроніка»!

— Ти вважаєш, нам теж щось загрожує?

— Я не маю найменшого бажання опинитися серед свідків…

— Але чому?

— Свідків знищують! Ходімо збирати речі, поки поліція нe вийшла на пансіонат сеньйора Бенедетті…

Патриція й сама не розуміла, як могло статися так, що міна, яку вона приліпила до днища «фольксвагена», підірвала «кадилак». Хто? Коли? Адже ніхто того не міг бачити. Кур'єра з Мюнхена на подвір'ї вже не було, а Тед ще спав. Та й взагалі у той час на подвір'ї пансіонату не було жодної живої душі. Поки цих запитань не почала ставити поліція, — треба тікати!

Проте в пансіонаті на них уже чекали. Тільки-но вони ввійшли до холу, назустріч їм підвелися агенти поліції.

— Прошу, панове, пройдіть до кабінету, — сказав один в них, показуючи на двері. Коли ввійшли, іспектор Панар закидав Крайніченка запитаннями. Це був чоловік з суворим лицем і гострими очима, що визирали з-за товстих окулярів.

— Це ваша машина у дворі?

— Так, — відповіла за Федора Пат.

— Ви знали про від'їзд барона?

— Ні.

— Хто паркувався сьогодні вранці поруч з «кадилаком» і вашою «іспано-сюїзою»?

— Не знаю… Ми нікого не бачили.

— Даруйте, сеньйор інспектор, але вони справді не могли бачити, — втрутився хазяїн пансіонату. — Я готую їм сніданок, обід і вечерю. Сьогодні вони поснідали удосвіта і пішли, а барон вийшов до того німця десь, може, через годину. Він дуже обурювався, розмовляючи тут, у кабінеті, з тим німцем. Навіть кричав. Я порався на кухні, та все одно чув… Той привіз, як я зрозумів, баронові на підпис якісь важливі документи, але барон Торнау не підписав їх і почав викликати з Мюнхена якогось Гуго фон Глевіца… Телефон не відповідав, і барон дуже нервував… А той німець вийшов у двір, поклав до машини свій портфель. Машина була у нього марки «фольксваген», але номер, пробачте, я не запам'ятав. Стара модель… Він хотів було поїхати зразу, але передумав, зачинив машину і пішов з двору. Коли повернувся і коли поїхав, я не бачив, але моя економка…

— Покличте її сюди, — наказав інспектор.

— Ми можемо бути вільні? — спитала Патриція.