Читати книгу - "Роман шукає"

До палати хтось увійшов, клацнув вимикачем — спалахнуло світло. Анципер потягнувся, розплющив очі, удаючи, ніби він оце щойно прокинувся. Хрося підхопила світлу тернову хустку, всіяну червоними маками та волошками, і вибігла з палати.

— Знав би це, кому хустку купуємо, то й не торгувався б, — із злістю сказав Бутько. — Подаруночки… Он і цей навіжений Юнкерс Любочці сьогодні золоті сережки подарував. З камінцями коштовними. Йому нічого не шкода…

— А що тобі до того? — обурився Щербина. — Свято ж. Хай жінка потішиться… От нам те свято, Новий той рік, — спробував він перевести розмову на іншу тему, — щось не такий виходить. Воно, щоправда, концерт якийсь обіцяють, а може, й по чарочці піднесуть, щоб цокнутись, коли годинник на Кремлі проб’є. А ти як Новий рік стрічатимеш?

— Я не доживу до Нового року, — буркнув Бутько.

— Тю на тебе! Ще наврочиш… Чом не доживеш?

Бутько мовчав, ніби не чув запитання. Аж потім, згодом, коли Семен Анципер уже підморгнув Щербині, збираючись розпочати смачне обговорення подій, свідком яких він ненароком став, похмуро відповів:

— Куля в мені совається. І так воно мені пече…

Я вже знав, де «собака садівника»…

Стадіон аж хитався від лементу болільників. Наш сусіда, частий гість — живе на одній площадці,— чотирирічний Сашко Луконін глибоко переконаний, що мило, яким він вмивається, зроблене з футбольних суддів. А він же тільки раз побував з татом на футболі.

Телевізійні оператори, як вони це завжди роблять, коли на полі починається те, що спортивні коментатори соромливо називають «неспортивною поведінкою», а саме — одна команда хапає суддю за петельки і вимагає пенальті, а друга так само енергійно заперечує це, спрямовували об’єктиви своїх камер на Георгія Георгійовича Суворова. Телеглядачі не були за це в претензії, бо знали й любили знаменитого масажиста, з яким команда ніколи не розлучалася, бо він уособлював у собі працездатність, доброзичливість і високу професійну майстерність.

Мені вкрай треба було поговорити з Георгієм Георгійовичем, колишнім Гошею-масажистом, але я не міг на це зважитись. Мені було відомо тільки про одну слабість нашого полковника Іванова — безмежну прихильність до футболу. Та оскільки побувати на стадіоні йому випадало не так уже й часто, він примудрявся подивитися матч як не вдома, то хоч уривками в службовому кабінеті. І якби він раптом на голубому екрані побачив мене крупним планом, гадаю, це його не дуже потішило б. Таблички, які висіли в старих трамваях, попереджали: «Не висувайся». Це й наше гасло.

Я дочекався перерви між таймами й пішов до роздягальні. Службове посвідчення мені довелося нести перед собою, як прапор. На кожному кроці мене зупиняли, навіть звіряли фотографію у посвідченні з моєю особою. Зі мною поводились так, ніби я збирався викрасти центрфорварда. В роздягальні тренер подивився на мене звуженими гострими очима й процідив крізь зуби:

— Ми дуже вдячні за увагу, але болільникам у роздягальні не місце. Приходьте після матчу.

— Це до нас, — заступилася за мене Марія Іванівна. Вона стояла біля чоловіка.

Георгій Георгійович почув мій голос, впізнав, попросив зачекати й далі заходився коло литок молоденького хлопця, який, лежачи на спині, мовчки й зосереджено жував гумку. Хлопець страшенно хвилювався, він мав зараз замінити на полі знаменитого бомбардира, тобто вперше показатися в основному складі, і вмілі руки Георгія Георгійовича сталили йому м’язи, вливали впевненість.

— Тільки не зараз, — сказав Георгій Георгійович. — Під час гри я ні про що інше не можу говорити. Прошу після матчу.

Та я йшов, як танк, забувши про повагу до шанованої людини. Я хотів почути відповідь.

— Звідки вам відомо, що Бутько помер? — спитав я.

Молодий футболіст подавився гумкою.

— Бутько? — здивувався Георгій Георгійович. І одрубав: — Після матчу.

Я вже давно здогадувався, що в ті часи, коли футбол не був найулюбленішою грою мільйонів, слідчим працювалося легше. Скільки б нерозкритих справ залишилося на совісті Шерлока Холмса, якби йому кожного разу говорили: «Після матчу». Та оскільки в мене не було іншого виходу, то я пішов з роздягальні, примостився на приступочці між рядами, бо на лавах впритул один до одного сиділи люди, що, на відміну від мене, мали квитки.

Спочатку я дивився на гру байдуже, як людина, що зайшла в ресторан наспіх пообідати й бачить, як за сусідніми зсунутими столиками справляють весілля не відомі їй люди, але згодом футбольні перипетії захопили мене. Я бачив, як майстерно, як захоплено й зосереджено робили футболісти свою справу. їм треба було поспішати, бо рахунок нічийний — 1:1, а матч наближався до кінця. І бачив, як судді й підсудки, чи як вони там правильно звуться, теж зосереджено роблять свою справу. Георгій Георгійович розтирав ногу футболістові, який, шкутильгаючи, перейшов на гареву доріжку, бо у нього почалася судома. І я відчував якусь особливу близькість до цих людей. В ці хвилини мені здавалося, що і я зараз добре й правильно роблю свою справу, що вона вже наближається до кінця. І водночас я думав: добре було б, якби наша команда виграла. Тоді в Георгія Георгійовича настрій буде кращий, а коли людина в доброму гуморі, то вона балакучіша. І коли суддя призначив штрафний у бік наших воріт, я разом з усім стадіоном вимагав, щоб його перевели «на мило», а потім радів разом з усіма, що воротар не пропустив м’яча у ворота, а перевів його на кутовий. Хоч матч закінчився внічию, та із загального настрою глядачів було видно, що це нікого особливо не знітило: наша команда й так мала запас міцності.

Я не знав, що після закінчення матчу робота масажиста команди не закінчується. Мені ще досить довго довелося спостерігати, як Георгій Георгійович обмацував та обгладжував литки футболістам, аж поки Марія Іванівна помітила, що зі мною діється. Вона одвела чоловіка вбік.

— Звідки ви дізналися, що Бутько помер?

— Це всі знають, — спокійно відповів Георгій Георгійович. — А хіба він живий?

— Хто вам казав про його