Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 2, Анджей Збих"

— Невже всі німці, — сказала вона спокійно, — такі боягузи, як ви? Сподіваюсь, що не всі.

— Ти зчиняєш істерику, — обличчя Анни-Марії скривилося в усмішці. — Ми просто хочемо вижити. І більше нічого…

— Вижити! Виживете, якщо не подохнете зі страху. Ось ви теж весь час боїтеся, щоб вас не впізнали. Медсестра з Гамбурга!

— У мене з документами гаразд, — пояснила Анна-Марія.

— Гаразд, ще б пак! З усіма вами гаразд… — Інга хотіла ще щось додати, але цієї миті почувся стукіт у двері. Стукали не настирливо, а ввічливо чи навіть боязко, проте всі вони завмерли на місці, переконані, що тепер настане найгірше…

— Відчиніть, пане Шенк, — промовила нарешті Анна-Марія.

— Чому я? Краще, щоб жінка…

Інга з презирством глянула на них і вийшла в передпокій. Секунди тяглися безконечно довго, нарешті вони почули розмову по-німецькому, а потім на порозі, обіпершись на плече Інги, з’явився молодий мужчина, неголений, в подертому й брудному одязі. Вони полегшено зітхнули; хоч би хто там був цей чоловік, він не був небезпечний. Але водночас усі зрозуміли, що його присутність може загрожувати. Він через силу випростався і потім викинув вперед руку.

— Хайль Гітлер, — сказав він. Усі мовчали. Ще три дні тому кожен з них машинально відповів би тим самим жестом.

— Чого вам треба? — запитав Шенк, отямившись.

— Я побачив вивіску: Густав Рінг, — відповів чоловік. — Я не зміг уже йти далі. Сьогодні вівторок.

— Четвер, — сказала Інга, уважно дивлячись на нього. Його обличчя викликало довіру. Цей чоловік, подумала вона, не може бути боягузом.

— Я втратив лічбу дням, — провадив він далі. — Якщо сьогодні четвер, то я вже десять днів, і все тільки ночами, як злодій, у себе на батьківщині…

— Хто ви? — повторив Шенк уже настирливіше.

Чоловік глянув на нього, і Шенк мимоволі сахнувся

— Хто я? — промовив він. — Якби мене впіймали росіяни, то не ставили б такого запитання. Давно тут росіяни?

— Тут поляки. І вони шукають таких, як ви. Ви накличете біду на цю дитину. — Шенк кивнув на Інгу.

— За мене прошу не хвилюватись! — крикнула дівчина.

Чоловік наблизився до Шенка.

— А сам ти хто? Як тебе, власне, звуть? — сказав він тоном командира, який звик віддавати накази й діставати точні відповіді.

Шенк мимоволі випростався.

“Він знає, як з такими розмовляти”, — подумала Інга.

— Шенк. Вільгельм Шенк.

— Ти китаєць?

— Ні. Я німець.

— Тоді покажи, як виглядає німецьке привітання! Ну, покажи! — майже крикнув прибулий.

Шенк стукнув підборами і вигукнув:

— Хайль Гітлер! — Його наче підмінили. Гіпноз усе ще діяв. Берта теж була зворушена; вона подала незнайомцеві стільця і сказала, що принесе щось попоїсти.

У будинку Рінгів запанував раптом інший настрій. Гуркіт моторів і голоси, що дожинали знадвору, викликали вже менший страх і немовби притихли. Тільки Анна-Марія глузливо всміхалася. Вона поглядала на прибулого з цікавістю, з якою дивляться на тварин із екзотичних країн.

— Скажімо, — почала вона спокійно, — що ми прихистимо вас…

— Хто тебе уповноважив… — перебила Інга.

— Ти хочеш його вигнати?

— Ні.

— Тоді мовчи. — Анна-Марія знову звернулася до чоловіка: — Все-таки ми хотіли б знати, з ким маємо приємність…

Берта поставила на стіл тарілку з супом, і чоловік жадібно накинувся на їжу. Він не відповідав на запитання. І лише тоді, коли вишкріб тарілку після каші, звернувся до Анни-Марії:

— Спочатку, — сказав він тихо, — скажіть ви мені, хто ви така.

— Санітарка з Гамбурга! — викрикнула Інга.

Анна-Марія, повагавшись якусь мить, одважилася. Вона підвелася.

— Анна-Марія Елькен, штурмфюрер СС. Останнє місце служби — Гоерлітц.

Мужчина витер рот якимось клаптем, що колись був носовою хусточкою.

— Капітан Ганс Клосс, — відрекомендувався він. Останнім часом офіцер контррозвідки при штабі сто сімдесят п’ятої дивізії.

— Група армії Центр, — уточнила фройляйн Елькен.

— Бачу, ви добре поінформовані.

— О, так. Чому ви пробиралися саме сюди?

— Допит? — Клосс усміхнувся. — Я був в оточенні. До Одера — в мундирах, а далі — кожен на свій страх і риск.

— І ви випадково опинилися в цьому будинкові?

— У будинку, в якому не дуже безпечно, — втрутився Шенк.

— Полковник Гельмут Рінг працює в тій самій службі, що й я. Я знав, що він родом з цих місць. У кого ж, як не в його рідних, я міг шукати притулку? Цього досить?

— Ви знали мого дядька? — спитала Інга.

— Знав. Прекрасний чоловік…

Ніхто, напевне, не сподівався такої реакції Інги. Вона схопилася з стільця.

— Прекрасний?! — крикнула вона. — Ви теж кажете, що прекрасний. Всі ви однакові! Боягузи!

— Не можна так говорити про дядька! — сказала Берта, підвищивши голос.

— Не можна? — Інга вже не володіла собою. — А ти вважаєш, що стріляти в старих жінок — це заняття, гідне німця і мужчини?

— Що ти вигадуєш? Хто тобі таке сказав? — У голосі Шенка звучала прихована погроза. — Твій дядько ніколи не стріляв у жінок.

— Неправда, стріляв. У жінку! В німкеню! — Інга відступила до стіни. Її раптом огорнув страх, вона не впізнавала їх: Шенка, Берти, Анни-Марії… Вони наближалися до неї з погрозливими обличчями.

— Хто тобі сказав? — Шенк ухопив її за руку.

— Розкажи все негайно, — в голосі Анни-Марії зазвучали металеві нотки.

— Ти криєшся від нас! Ти брешеш або вигадуєш… — кричала Берта.

— Ні, ні! — вигукнула Інга. — Я не брешу! Він стріляв у замку Едельсберг… — Вона