Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Підліткові це не сподобалося. "На його місці я потурбувався б про товариша".

Судячи з купи викопаної землі, підліток зробив висновок, що яма неглибока — йому десь по коліна. Та, здавалось, її глибина й форма загалом цибаня задовольняли. Він добув з мішка щось, загорнуте в чорну тканину. З його рухів було видно, що воно м'яке. "Можливо, чоловік збирається поховати в ямі чийсь труп?" Від такої думки серце в підлітка забилося. Своїм розміром предмет, загорнутий в тканину, не перевищував кота. "Якщо це людський труп, то хіба що немовляти. Та що змусило його закопувати це в моєму саду?" Підліток проковтнув слину, яка непомітно накопичилася в роті, і видав такий гучний звук, що навіть сам злякався. Його і цибань міг почути.

Після того, наче підстьобнутий цим звуком, закричав заводний птах: крі-і-і-і… крі-і-і-і… Здавалось, ніби він накручував ще більшу пружину.

Почувши цей крик, підліток інтуїтивно відчув, що зараз має статися щось дуже важливе. Він прикусив губу й почав машинально терти обидві руки. Було б краще, якби він усього цього не бачив. Та вже пізно. Він уже не міг відірвати очей від того, що відбувається в саду. Злегка розтуливши рота й притиснувшись носом до холодної шибки, він спостерігав дивну драму, що розгорталася в саду, й уже не сподівався, що хтось з домашніх прокинеться. "Навіть якщо зчиниться великий шум, ніхто з них не прокинеться, — думав підліток. — Крім мене, цього звуку ніхто не чує. Так було визначено від самого початку".

Нахилившись, цибань обережно поклав чорний згорток на дно ями. Випростався і довго дивився на нього зверху. Виразу його обличчя, що опинилося в тіні дашка кепки, не було видно, але здавалося, що він похмурий і навіть трохи врочистий. "Усе-таки це чийсь труп", — подумав підліток. Потім цибань рішуче взяв у руки лопату й почав засипати яму землею. Скінчивши цю роботу, він злегка утрамбував землю, приставив лопату до дерева й кудись пішов з мішком. Ні разу не обернувся й не дивився на верхівку сосни. Заводний птах більше не кричав.

Підліток обернувсь і подивився на годинник. Напруживши зір, зрозумів, що його стрілки показують половину третьої. Потім ще хвилин десять через щілину в завісках він стежив за сосною, сподіваючись помітити якийсь рух, але незабаром йому раптом захотілося спати — так, ніби його накрили зверху залізною кришкою. Підліток хотів дізнатися, що буде далі з коротуном на дереві й заводним птахом, але вже не міг розплющити очей. Нетерпляче знявши кофту, він забрався в ліжко й заснув як убитий.

6

Я купую нове взуття

Що повернулося додому

Пройшовши від станції метро "Акасака" людною вулицею з рядами ресторанів і пивничок по обидва боки й піднявшись трохи вгору пологим схилом, я опинився перед шестиповерховою будівлею — не дуже новою й не старою, не дуже високою і не малою, не дуже пишною й не убогою. На її першому поверсі містилося туристичне агентство: в його просторій вітрині видніли рекламні плакати з краєвидом порту на острові Міконос і трамвайної лінії в Сан-Франциско. Троє службовців за вікном заклопотано перемовлялися по телефону й стукали по клавішах комп'ютера.

У зовнішньому вигляді будівлі не було нічого примітного. Здавалося, ніби така звичайнісінька споруда зведена за кресленням, скопійованим із малюнка, який зробив на уроці учень початкової школи. А ще складалося враження, наче їй зумисне надали такого вигляду, щоб вона нічим не вирізнялася серед інших. Через це навіть я, простежуючи по порядку номери будинків, мало не пройшов мимо. Поряд з дверима туристичного агентства я помітив скромний парадний вхід до будівлі. Проглядаючи таблички, я зрозумів, що в ній орендують приміщення дрібні фірми — юридичні контори, конструкторські бюро, імпортні представництва, зубні лікарі тощо. Деякі таблички все ще блищали новизною, і я виразно бачив у них своє відображення. А от табличка з номером 602 добряче постаріла й потьмяніла. Видно, жінка влаштувала тут свій офіс досить давно. На табличці було викарбувано: "Akasaka Fashion Design". Її потьмянілість мене трохи заспокоїла.

За скляними дверима в глибині фойє я побачив ліфт. Щоб ним скористатися, відвідувач мав подзвонити в офіс, який збирався відвідати, й почекати, поки звідти розблокують замок. Я натиснув на кнопку поряд з номером 602. Напевне, телекамера передавала моє зображення на їхній монітор. Я озирнувся і в кутку під стелею помітив щось схоже на мініатюрну телекамеру. Невдовзі загурчав розблокований замок, і я, відчинивши двері, зайшов усередину.

Піднявшись у непривабливому ліфті на шостий поверх і трохи поблукавши таким же непривабливим коридором, я помітив двері з номером 602. Впевнившись, що на них написано "Akasaka Fashion Design", я коротко, один раз, натиснув на кнопку дзвінка.

Двері відчинив стрункий, коротко підстрижений юнак з дуже правильними рисами обличчя — можливо, найвродливіший з тих, яких я досі зустрічав у житті. Однак насправді мою увагу більше привернув його одяг, ніж обличчя. Сліпучо-біла сорочка і краватка соковитого зеленого кольору з дрібним візерунком. Сама краватка не просто стильна, а ще бездоганно вив'язана. Кожна складка — як на фото з журналу моди для чоловіків. Я не зумів би так зав'язати краватку. І як це комусь вдається зробити? Можливо, дається взнаки вроджений талант або просто тренування до сьомого поту. А ще на юнакові були темно-сірі штани й брунатні черевики з декоративними шнурками. Усе новеньке, наче днів два-три тому куплене.

Юнак був трохи нижчий від мене. На губах — радісна усмішка. Настільки природна, що, здавалось, ніби він щойно почув веселий жарт. Не щось вульгарне, а витончене — таке, що здавна розповідають міністри закордонних справ на офіційному прийомі в саду принцам-спадкоємцям на втіху гостям. Я хотів відрекомендуватися, але юнак, злегка хитнувши головою, подав знак, що в цьому немає потреби. Притримуючи двері, відчинені досередини, він пропустив мене вперед і, мигцем глянувши в коридор, зачинив їх. Увесь той час не промовив ні слова, а, ледь-ледь примруживши очі, дивився на мене, ніби просячи вибачення, що не може говорити, бо поряд спить нервова чорна пантера. Хоча, звісно, її тут не було. Просто юнак справляв таке враження.

Я опинився в приймальні, де стояли шкіряний диван і крісла, на вигляд досить зручні, а поряд з ними старомодна вішалка і торшер. У стіні в глибині цього приміщення видніли двері, що, мабуть, вели до ще однієї кімнати. Поряд з дверима — звернутий до кімнати простий дубовий робочий стіл з великим комп'ютером на ньому. Перед диваном стояв маленький столик, на якому ледве вміщався телефонний довідник. Підлогу застеляв килим приємного салатового кольору. Із невидимих динаміків тихо струмували звуки квартету Гайдна. На стінах висіло кілька чудових гравюр із зображенням квітів і птахів. Кімната чиста, в ідеальному порядку. У вмонтованій шафі на одній стіні стояли альбоми із зразками тканин й журнали мод. Меблі були скромними й не новими, але в їхній помітній зношеності відчувалося заспокійливе тепло.

Юнак підвів мене до дивана, а сам сів за стіл. Злегка розвів руки й повернув їх долонями до мене — дав зрозуміти, щоб я почекав. Замість того, щоб сказати: "Вибачте, доведеться почекати", — юнак ледь-ледь усміхнувся, а замість "зовсім небагато" тільки підняв догори палець. Видно, умів передавати співрозмовнику те, що хотів сказати. Я тільки кивнув на знак того, що все зрозумів. Відкривати рот при ньому було б вульгарно й недоречно.

Обережно, ніби якусь крихку річ, юнак узяв книжку, що лежала біля комп'ютера, й розгорнув на закладеній сторінці. Ця груба чорна книжка була без суперобкладинки, а тому я не міг розібрати її назви. А юнак, розгорнувши її, відразу занурився в читання і, здавалось, забув про моє існування. Щоб згаяти час, мені теж хотілося щось почитати, але напохваті не було нічого. Хоч-не-хоч довелося сидіти на дивані, заклавши ногу на ногу, й слухати Гайдна (хоча я не був певен, що це Гайдн). Музика була непоганою, але, як мені здавалося, її звуки відразу після народження танули в повітрі. На столі перед юнаком, крім комп'ютера, був ще звичайний чорний телефонний апарат, пенал і настільний календар.

Я був одягнений майже так само, як учора: бейсбольна куртка, джемпер з каптуром, джинси, тенісні тапочки. Надів те, що потрапило під руки. У цій чистісінькій кімнаті й при охайному, вродливому юнакові мої тенісні тапочки здавалися особливо брудними й жалюгідними. А втім, ні, не просто здавалися, а насправді були такими — стоптаними, посірілими, з дірками по боках. Чого тільки не довелося їм зазнати! Адже я цілий рік щодня в них ходив. Не один раз перелазив через огорожу за домом, утелющувався в собачий кізяк на нашій доріжці, спускався в колодязь. Тож не дивно, що вони набули такого непривабливого вигляду. Відтоді, як я звільнився з роботи, я ні разу не подумав, у чому ходжу. І лише тепер, побачивши, що в мене на ногах, я гостро відчув, який я самотній, як далеко відірвався від людей. "Треба негайно купити щось нове, — подумав я. — Бо ці тапочки — просто сором".

Квартет Гайдна скінчився — мляво, ніби обірвався на півдорозі. Після короткої перерви зазвучав Бах — якась його п'єса для клавесина (а втім, я не певний на сто відсотків, що не помиляюся). Я раз у раз по-новому закладав ногу на ногу. Задзвонив телефон. Юнак заклав сторінку смужкою паперу, згорнув книжку й, відсунувши її набік, підняв слухавку. Притримуючи її біля вуха, злегка кивав головою. Потім глянув на календар, зробив у ньому олівцем помітку, підніс слухавку до стільниці, двічі стукнув по дереву, як у двері, й припинив зв'язок. Розмова тривала секунд двадцять, але за цей час юнак не промовив ні слова. Взагалі він не видав жодного звуку після того, як впустив мене в кімнату. Невже не вміє говорити? Правда, зі слухом у нього начебто все гаразд — адже прореагував на дзвінок і слухав, що йому казали.

Якийсь час, ніби над чимось задумавшись, юнак дивився на телефон, потім тихо встав з-за стола, підійшов до мене й сів поряд. Поклав рівно обидві руки на коліна. Як можна було здогадатися з вигляду обличчя, його пальці виявилися тонкими й делікатними. Звичайно, зі складками на суглобах.