Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Всі кинулися врозтіч. Бахнули разом два стріли, а за ними крик раненого Хилі. Дехто спантеличений, не знаючи, що робити, став.

Оце й ведуть тих п’ятьох трусів. Раненого Хилю й хворого Гуменюка залишили на 10-му пункті, звідкіль були ці конвоїри. За 8 днів ходи пройшли втікачі лиш 30 верстов.

18 червня.

Ранком доніс новопризначеному старшому охорони (Шібанова другого дня десь перевели) Седову, що на 10-му пункті працювати абсолютно не можна, а на участок написав рапорт і залишився на 11-м пункті.

Не знав – за що вхопитись: повна тека циркулярів, а новин за тих 5 днів ще більше. Рішив раніш їх вислухати. А вони такі: за весь час утікло 13 чоловік; вийшов етап на пересильний пункт в 300 чоловік у напрямку до Лузи; дорогою десь загубилось 20 душ; прислали нового дижурного: цей молокосос, граючи з револьвером на кухні, вистрілив і пробив кість у нозі в’язневі; кість гниє, мучиться бідняга-в’язень страшенно, бо лічити нічим. З лікарні померло вісім на малярію. Позавчора в лісі розбило ногу Дідушкові; не стало зовсім крупів, каші знов дають по 2 грами на в’язня.

Багатенько «дрібниць» переказував староста Варбаш та днювальний Юраш. Найбільше засмутила мене вістка про Блажкова. Не видержав хлопчина. Почувши, що я йду на 10-й пункт, втратив надію на мій поворот. Не став шукати компанійона й вирвався з роботи сам-один у піджаці з пайкою хліба. Хоч він, одержавши посилку – сало, пив смалець, відживлявся, але зима взяла своє. Дійшов він до Лузи відомою дорогою, ховався там від морозу (в одному піджачку і в черевиках) по сінах, по стосах дерева, аж поки не помітили.

Ранили в живіт мисливською рушницею. Цілісінький день нещасний качався в болях, а на ранок Богу душу віддав. Там його и поховали. Етап, що пішов на Лузу, приніс такі відомості, а вчора на повірці читали це всім в’язням до відома.

Сумно, жалко стало гарячого хлопчака. От тобі й пляни! Замість сидіти в авдиторії Львівського університету, недоля судила нещасному зігнити в північних багнах.

Довго вислухував відомості і сумовито вкладав у свідомість. Прибитість, пустота запала на душу. Пункт, що вчора ще скучав за ним, став гидким, нестерпучим. Зростала думка-жадоба – як найскорше вибиратися звідсіль. Оці раптові масові етапи навівають новий неспокій. Поженуть людей у ріжні сторони, знову розлучать приятелів, може й мене закинуть катзна-куди?.. Знову прийдеться нове місце з півроку вивчати, аж поки чоловік зорієнтується, в який бік Україна… А літо пройде… ні, треба зриватися негайно, цими ж днями.

Але з ким? Про зустріч зі Зенченком (з 9-го пункту) нема надії. Вчора конспіративно дістав від нього таку цидулку: «Прощавай, друже. Відходжу на етап. Догадуємося, що в архангельський порт грузити дерево. Дорогою буду «уважний», а Тобі бажаю успіху в замірах. Нехай Господь поможе нам побачитись». Отже треба шукати компанійона тут на місці. Але кого? Нема підходящого: Верещенко пішов на етап, Юраш старий, пристане, староста не відважиться. Треба шукати, не відкладаючи, бо час летить. Зима недалеко, хоч і весни ще не було.

Ввечері підійшов до Покутинського (поляк). Став натякати – сумнівається, боїться, подумає. Звернувся до Рибченка; цей радо приняв пропозицію. Умовилися докладно в зручніший час.

19 червня.

Викликав старший охорони й потребував плян культроботи. Виправдавшись, що ще не склав, я заходився розглядати діла.

Їх ціла купа. Що циркуляр, то все негайне, речинцеве: Розвинути справу спорту, організувати соцсоревнованіє[62], завести зразковий огород, популяризувати новий карний кодекс та ін.

Всі заходи скеровані проти втечі. Участкові культосвітники гадали спортом та художньою розвагою параліжувати у в’язня думку про втечу, вбити йому в голову, що й тут весело, що не слід наражуватися на небезпечну, ризиковну втечу.

Міркував я над пляном, але чогось реального не міг поставити. Організувати хор, драматичний гурток! Який дурень буде співати, деклямувати, відогравати героя, коли кругом нього сум, прокляття, смерть виснаженого люду, а сам він голодний, знемощілий. Чи, скажеш, ліквідувати неписьменність. Чортові сини, гади – чи ж можна вчити людину в цих умовах, чи піде їй у голову наука, коли вона 18 годин на ногах, у тяжкій роботі, голодна, в біді, у вошах?

Або «соцсоревнованіє»! Чи не безглуздя?! Люди в очі начальству кленуть більшовизм, кленуть владу, а їм сунуть соревнованіє. «Хто більше комуністичного духа має!»

Склав я шабльоновий плян – однак виконувати його не мав надії – й поніс до старшого охорони. Він схвалив його і позначив, коли що провадити.

20 червня.

Популяризував серед в’язнів новий «карний кодекс» та коментарі до нього. Ще й досі сумніваюсь, щоб то були справжні урядові коментарі, тим більше кодекс. Певне, вийшли вони з того самого джерела, що й «первомайська розгрузка на 70 %». Мабуть, усевлонське начальство вжило цього «способу» на те, щоб збаламутити в’язнів і стримати їх від утечі.

Усевлон стояв перед катастрофою. Весна щойно починалась, а втечі пішли страшні, нестримні, день і ніч, з пункту й з роботи; втікали старі, немощні, найвірніші й найвідповідальніші раби. Це, очевидно, й примусило Бокша видати такий «додаток до закону».

Писалось у ньому так. Час кари в Усевлоні не має ніякого значіння: речинець заслання цілком залежить від поведінки в’язня. Хто краще буде справуватись, той скоріше дістанеться на волю. Дисциплінований в’язень, відбувши третину кари, буде відпущений на вільну висилку в районі ув’язнення, де й відбуватиме решту часу ув’язнення. Чергові розгрузки зразковим у поведінці в’язням можуть скорочувати речинець вдвоє, втроє, чи й зовсім додому відпускати.

Такого духу були всі «коментарі». В’язні попеклись не на одній обіцянці Усевлону, тому не надіялись на ці «полекші».

– Хай перше дадуть нам три рази на тиждень м’ясо, як присягалися.

– Не ясно пишуть вони в цьому законі. Казали б просто: сиди, дурню, не тікай, працюй щиро, слухай покірно, то може хоч на старість літ побачиш жінку, дітей, а то видумують якісь закони та всякі комедії.

Один з цих «коментарів» припускав – вільну висилку на поселення. Чували ми з листів, що вільні висилки на північ і тепер провадять. Ми мали відомості, що багато етапів «розкулачених куркулів» із сім’ями вивезено в Архангельську та Вологодську губернію на поширення засівної площі «плодючої й незаселеної півночі». Один з групи меліораторів, що пішла на 12-й пункт, розповів мені таке: в районі Котласу формують партії «вільних» поселенців у ліси басейну Північної Двини. Складаються вони з вивезених «куркулів». Одну партію вже вивезли. Він сам бачив. Товарову баржу навантажили родинами «куркулів», видали їм сокири, пилки, по кілька пайок хліба і гайда вверх річкою, аж поки баржа може плисти. Там у верхівці причалили до берега і – вилазь. – Куди, навіщо, що ми тут будем голі, голодні робити? –