Читати книгу - "Мандри убивці, Робін Хобб"

Вечірній спокій розвіявся. Прив’язавши коней, дівчина ще довго й гірко ридала. За якийсь час я не міг уже цього витримати. Підійшов до їхнього подорожнього фургона та постукав у дверцята. Плач змінився на шморгання носом.

— Хто там? — хрипко спитала вона.

— Том-вівчар. З тобою все добре?

Я сподівався: вона скаже, що так і щоб я собі йшов. Натомість за мить дверцята відчинилися, а вона стояла, дивлячись на мене. По її щоці стікала кров. Я з першого погляду зрозумів, що трапилося. Ремінь перемахнув дівчині через плече, а його кінчик розпанахав їй щоку. Я не сумнівався, що це дуже боляче, але підозрював, що кров налякала її сильніше. Побачив дзеркальце на столі позаду неї, біля нього — закривавлену шматину. Кілька хвилин ми мовчки дивилися одне на одного. Тоді вона захлипала:

— Він скалічив мені обличчя!

Я не знав, що сказати. Натомість увійшов до фургона та обійняв дівчину за плечі. Посадив її. Вона постійно тицяла в обличчя сухою шматиною. Чи геть не мала глузду?

— Сиди тихо, — коротко сказав я їй. — І спробуй заспокоїтися.

Взяв у неї шматину і змочив у холодній воді. Як я й підозрював, розрив був невеликим, але сильно кровив, як це часто буває з ранами на обличчі чи голові. Шматину я склав у квадратик і притис їй до обличчя.

— Тримай це так. Легенько притисни, але не три. Я зараз повернуся. — Підвів голову й побачив, що вона втупилася у шрам у мене на обличчі, а її очі наповнилися слізьми. — На такій гарній шкірі, як у тебе, навряд чи буде шрам. Як зостанеться знак, то невеликий.

Тут її очі так розширилися, що я здогадався: мої слова геть недоречні. Вийшов із фургона, лаючи себе за те, що взагалі втрутився.

Я втратив усе цілюще зілля і горщик з Баррічевою маззю, покинувши свої речі у Трейдфорді. Зате там, де паслися вівці, помітив квітку, що трохи скидалася на низькорослий золотушник, а ще наче соковитий різновид кривавого кореня, як дехто називає сангвінарію. Я зірвав цю другу рослину. Вона пахла неправильно, а сік її листя був надто липким і не схожим на желе. Я вимив руки та оглянув золотушник. Він пахнув правильно. Я стенув плечима. Спершу набрав тільки жменю листя, проте потім вирішив, що при нагоді можу трохи відновити втрачене. Здавалося, це та сама трава, але на сухому кам’янистому ґрунті росла рідше й була меншою. Я розклав свій збір на візку ззаду й переглянув його. Товще листя залишив сохнути. Менше, з вершечків рослин, розтер між двома очищеними каменями на пасту й відніс її до фургона лялькарів. Дівчина невпевнено глянула на ліки, але, повагавшись, кивнула головою, коли я сказав:

— Це зупинить кров. Що швидше затягнеться, то менший буде шрам.

Коли вона забрала шматинку з обличчя, я помітив, що кровотеча майже припинилася. А проте кінчиком пальця я наніс пасту на рану. Вона тихо сиділа, доки я це робив, і тут мене вразив спогад: я не торкався жіночого обличчя, відколи востаннє бачив Моллі. Дівчина мала блакитні очі, вони були широко розплющені й утуплені в мене. Я відвернувся від цього серйозного погляду.

— От. Тепер дай їй спокій. Не три, не торкайся пальцями, не мий. Хай сформується струп, а тоді намагайся не чіпати його.

— Дякую, — сказала вона тоненьким голоском.

— На здоров’я, — відповів я і повернувся, щоб іти.

— Мене звуть Тассін, — промовила мені вслід.

— Себто Калитка. Знаю. Чув, як він на тебе гаркав, — сказав я. Почав спускатися східцями.

— Він страшна людина. Я його ненавиджу! Втекла б, якби могла!

Здається, в таку мить не годилося просто собі піти. Я спустився вниз і зупинився поруч із фургоном.

— Я знаю, що тяжко заробляти ременя, якщо ти дуже стараєшся. Але… так уже ведеться. Якби ти втекла, не мала що їсти, де спати, а твоє вбрання порвалося, було б гірше. Намагайся робити це краще, то й не діставатимеш ременем.

Я мало вірив у те, що казав, тож насилу міг дібрати якісь слова. Та краще вже це, ніж порадити їй просто зараз забратися звідси й тікати. Вона і дня не вижила б у прерії просто неба.

— Я не хочу робити це краще. — У ній спалахнула якась іскорка, змусивши дівчину до бунту. — Взагалі не хочу бути лялькаркою. Майстер Делл знав це, купуючи мене за ученицю.

Я відступив у бік овець, але вона спустилася східцями й подалася слідом за мною.

— У нашому селі був чоловік, якого я любила. Він запропонував мені стати його дружиною, але не мав на той час грошей. Бач, він господарював на селі, а тоді була весна. Ніхто в селі не має грошей навесні. Сказав моїй матері, що заплатить за мене викуп на жнива. Та моя мати відповіла: «Якщо він бідує зараз, маючи один рот до прогодування, бідуватиме ще дужче, маючи їх два. Або й більше». А тоді продала мене лялькареві за половину тієї ціни, яку звичайно платять за учня, бо я цього не хотіла.

— Там, звідки я родом, це робиться інакше, — незграбно сказав я. Не зовсім розумів, що вона мені розповідає. — Батьки платять майстрові, аби він узяв їхню дитину в науку, сподіваючись, що в неї буде краще життя.

Дівчина відкинула волосся назад. Воно було ясно-каштановим, з численними кучериками.

— Я таке чула. Дехто так робить, але більшість ні. Купують учня, зазвичай охочого, а коли в нього не виходить, можуть продати його на чорну роботу. Тоді шість років будеш чимось не кращим за невільника. — Вона шморгнула носом. — Де­хто каже, що через це учень краще справляється. Знає, що шість років працюватиме у кухні попихачем або роздуватиме міхи в кузні, якщо майстер ним незадоволений.

— Ну добре. То краще б тобі полюбити маріонеток, — недоладно бовкнув я.

Сів ззаду на візок свого господаря і задивився на отару. Дівчина примостилася поруч зі мною.

— Або ж сподіватися, що хтось викупить мене у майстра, — промовила зневірено.

— Говориш, як рабиня, — неохоче сказав я. — Це ж не так погано, правда?

— День у день робити те, що ти вважаєш дурним? — спитала вона. — І діставати побої, якщо робиш це неідеально? Чим це краще, ніж бути рабинею?

— Ну, тебе годують, вдягають, захищають. Майстер дає тобі шанс навчитися ремесла, з яким ти зможеш подорожувати по всіх Шести герцогствах, якщо добре навчишся. Можеш закінчити спектаклями при королівському дворі в Оленячому замку.

Вона дивно глянула на мене.

— Ти хотів сказати, що у Трейдфорді? — Зітхнула і присунулася до мене ближче. — Я почуваюся самотньою. Ті інші, всі вони хочуть бути лялькарями. Лютують на мене, коли я помиляюся, називають ледачою, не хочуть зі мною розмовляти, коли вважають, що я зіпсувала виставу. Усі непривітні. Ніхто з них не переймався б моїм скаліченим обличчям, як оце ти.

Мені, здається, нічого було відповісти. Я не знав їх настільки, щоб