Читати книгу - "Зібрання творів"

моїх батьків, молодших мене,

їм кожна стежка тут священна.

Як тяжко пахне деревій.

Ми поминали Барсуки,

йдучи із Зятківець. Куріло

пораннє сонце. Ледве мріли

біль-білі, радісні хатки.

І я до тебе надбігав

і потерпав, щоб сонмом видив

себе по вуха був не видав,

щоб дивен сон цей не розтав.

І невпізнанний був такий

мій шлях до себе. Повертання

в своє село, своє чекання.

Гай, сине, сине, сине мій!

29.9.

* * *

Вивищуються пагорби терпінь,

і не втечеш від них без подолання.

І що це в біса за життя? Збавляння

самого себе. Краща з благостинь.

З надгір’я налягла на тебе тінь,

неначе горя самоозирання?

Коли ж переросте її чекання -

остання із утрачених твердинь.

От-от уже урветься твій терпець.

І що тоді? І годі. І кінець.

І полишай себе напризволяще.

Та знову жди. І жди. Нестерпно жди,

куди ще поведуть чужі сліди

пропащий твій талан, життя пропаще.

29.9.

* * *

Упасти Господові в ноги

і відмолити всі гріхи,

і попалити всі дороги,

і загубити всі шляхи.

Не діжде, проклятий, не діжде.

Я стану з Господом на прю!

Перечекаю ніч і вижду

чи вирву з посмерку зорю

і почеплю її на небо:

хай світить, бісова, як слід!

Бо тільки так, бо так і треба

людський виховувати рід.

Я на зорю не обернуся.

Я, може, завтра пропаду,

та, може, з правнуків діждуся -

хтось піде й піде по сліду,

і розпізнає серед снігу

серед глибокого мій хрест,

і може зіб’є з нього кригу,

аби, померлий, я воскрес

і пробудився жити знову,

щоб стати з Господом на прю,

і не поранню – вечорову

чіпляв над обрієм зорю.

29.9.

* * *

Пахло весною і прілою глицею,

пахла галявина, геть одвологла,

пахло губами твоїми гіркими,

пахло розлукою передчуття.

Тихо ми входили в досвіток шарий,

не спам’ятавшись од віщої ночі.

Куталась ти у лисичий свій комір,

кутався я у дитинячий стид.

Ніч приховала гріхи наші перші,

ти вибачала мене, вибачала,

ти прилучала мене, прилучала

до таємниці розкошів-смертей.

Краще померти, бо, мабуть, нічого

більше не буде. Померти, померти,

щоб не відчути страшного вертання

в спогад яви і майбутнє журби.

Димом тягнуло з долини. Світанок

брів навпростець – через пні і колоди

йшли ми світ за очі. Вітер зірвався

і загудів чотирма голосами,

листя змітаючи з чорної стежки.

Тільки бо грішний про святощі знає,

тільки бо грішному стати святим,

тільки межу заступивши, відчуєш,

тільки упавши, пізнаєш себе.

30.9.

* * *

Де свінула Софія світанкова,

упав каштан, немов морений дуб.

О рідна стороно! Бувай здорова,

ти щонайтяжча із моїх загуб.

Сухий мороз і не зацвівши в’яне,

на яблунях і листя вже нема.

Камінний гроб. І ти – мов дерев’яний,

мов чорт, із нього дибишся сторчма.

Така журба, що може задушити -

ані тріпнешся. Ось ти, жало мук!

Кому не жити з нас? Кому з нас жити?

Щоб чути серця передсмертний стук.

Така оскліла рівнина довкола -

хоч покоти опукою по ній.

Чи це не ти, душе моя схолола?

Тоді так само сліпни і німій!

Така журба, що може задушити!

І розпач мій окляклий деренчить.

Кому не жити з нас? Кому з нас жити

під хижим сонцем доланих століть?

30.9.69 р.

ПАЛІМПСЕСТИ

Благословляю твою сваволю дорого долі, дорого болю!

У новій збірці — вірші, написані між 1971-77 роками.

В ній — мої болі й радощі, мрії й передуми, спогади й сніння, образки життя.

ЧАСТИНА ПЕРША

* * *

Гойдається вечора зламана віть,

як костур сліпого, що тичеться в простір

осінньої невіді. Жалощів брості

коцюрбляться в снінні — а дерево спить.

Гойдається вечора зламана віть

туга, наче слива, рудою налита.

О ти всепрощальна, о несамовита

осмутами вмита твоя ненасить.

Гойдається вечора зламана віть,

і синню тяжкою в осінній пожежі

мій дух басаманить. Кінчилися стежі:

нам світ не належить — бовваном стоїть.

Шалена вогненна дорога кипить.

Взялась кушпелою — обвітрені крони

всю душу обрушать у довгі полони,

і згадкою — вечора зламана віть.

І сонце — твоє, простопадне — кипить.

Тугий небокрай, погорбатілий з люті

гірких дорікань. О піддайся покуті

самотності! (Господи, дай мені жить!)

Удай, що обтято дорогу. Що спить

душа, розколошкана в смертнім оркані

високих наближень. На серця екрані

гойдається вечора зламана віть.

Гойдається вечора зламана віть,

неначе розбратаний сам із собою.

Тепер, недоріко, подайсь за водою

(а нишком послухай: чи всесвіт —

не спить?).

Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во—

втузиться, тузаний хвацько під боки

мороками спогадів. Луняться кроки,

це, Господи, сяєво. Це — торжество:

надій, проминань, і наближень, і на—

вертань у своє, у забуте й дочасне.

Гойдається павіть, а сонце — не гасне

і грає в пожежах мосяжна сосна.

Це довге кружляння — над світом і під

кошлатими хмарами, під багряними

торосами замірів. Господи, з ними

нехай порідниться навернений рід

отой, що принишк попід товщею неб —

залізних, із пластику, шкла і бетону.

Надибую пісню, ловлю їй до тону

шовкового голосу (зацний погреб).

Поорана