Читати книгу - "Бар «Когут»"

Угода покривала три категорії позивачів. Перша, найбільш скривджена, це домовласники, насильно позбавлені права викупу закладеного майна через недоброчинні дії банку. Це була найменша група, десь п’ять тисяч осіб. Друга категорія, приблизно вісімдесят тисяч, складалася з клієнтів, які брали кредит і зазнали повних або істотних збитків через дії банку. Третя категорія — всі інші, тобто клієнти банку, які постраждали через приховані платежі й занижені відсотки по депозитах. Кожен мав отримати по три тисячі вісімсот доларів за свої негаразди.

Гонорар повірених обумовлювався окремо і сплачувався в інший фонд. За кожний індивідуальний позов адвокат отримував вісімсот доларів, незалежно від завданих клієнтові збитків. Також «Коен-Катлер», як і решта фірм, що вели колективні позови, отримував вісім відсотків від загальної суми угоди.

Негайно розбазікалися коментатори ділових новин, і загальна думка була така, що «Свіфтбанк» зробив точнісінько те, чого від нього й очікували: викинув купу грошей, аби позбутися проблем і рухатися далі. Несподіваний золотий дощ мав пролитися після затвердження в суді протягом кількох днів.

О п’ятій дня жоден адвокат, який брав участь у колективних позовах, не висунув заперечень щодо угоди, бо заманював нових позивачів.

ГЕДЛІ ЗАТЕЛЕФОНУВАЛА ТОДДОВІ в четвер наприкінці дня і повідомила жахливу новину: чуда вона не справила, домовитись про відстрочку розгляду їхньої справи на один-два тижні не вдалося. Натомість прокурор, який вів їхню справу, рішуче наполягав, щоб вони з’явилися на початкову явку в п’ятницю. Гедлі сказала, що вони привернули забагато уваги: усім до того набридли наркоші й п’яні водії, що така незвичайна справа в списку слухань сприймалася наче подих свіжого повітря. Мені шкода, хлопці.

— Треба найняти адвоката, — сказав Тодд. Вони з Марком сиділи на парковій лавці в Коні-Айленді, курили довгі чорні сигари й цмулили воду з пляшок.

— Давай подискутуємо, — сказав Марк. — Я такий: мовляв, не будемо наймати адвоката.

— Гаразд. Не з’явимося в п’ятницю в суді. Що далі? Суддя напевне видасть судові ордери, і наші імена потраплять у систему.

— І що? Подумаєш! Інше діло, якби ми були наркоділками чи з аль-Каїди. Але ми не розповсюджуємо наркотики й не організовуємо терористичної змови. Ти справді думаєш, що хтось усерйоз візьметься нас розшукувати?

— Ні, але ми перебуватимемо в розшуку: затримати живими або мертвими.

— Подумаєш, що з того, як ніхто нас не шукатиме?

— А що коли в тяжку годину скрути нам доведеться тікати з країни? Приходимо такі в аеропорт, показуємо паспорти, а десь загоряється червона лампочка: в окрузі Колумбія видані ордери. Митникові байдуже, в чому нас обвинувачують. Ми починаємо розказувати, що ми просто парочка клоунів, які прикидалися адвокатами, але на нього це не справляє враження. Усе, що він бачить,— червоний прапорець, і ось ми вже знову в кайданках.

— А що може вдіяти адвокат?

— Відстрочувати, відкладати, переносити. Виграє нам трохи часу, відтягне видачу судового ордера. Домовиться з прокурором про угоду, вбереже нас від ув’язнення.

— Щоб там не трапилося, але в тюрму я не піду, Тодде.

— Ми про це вже говорили. Усе, що нам треба, — це час, а спритний адвокат може відкладати справу місяцями.

Марк затягнувся сигарою, набравши повний рот диму, і випустив густу хмару.

— Є хтось на прикметі?

— Даррелл Кромлі.

— Ох і бовдур. Надіюсь, він і досі намагається нас розшукати.

— У мене на умі Філ Саррано. Коли ми вступили до Фоґґі-Боттом, він перейшов на третій курс. Нормальний такий, працює в невеличкій фірмі, що займається кримінальними справами, неподалік від Капітолійського пагорба.

— Пам’ятаю. А скільки він візьме?

— Не взнаємо, доки не спитаємо. Від п’яти до десяти, а ти як думав?

— Поторгуйся, гаразд? Бо в нас досі скрутно з фінансами.

— Я йому зателефоную.

Філ Саррано запросив десять тисяч уперед. Тодд вдавився, задихнувся, здавалося, впав у шок і став заїкатися, а потім пояснив, що він і його співучасник — просто двійко відрахованих зі школи безробітних, над якими висить сукупний борг у півмільйона. Тодд запевнив його, що справа не дійде до судового процесу і не відніме в нього багато часу. Він потроху збивав ціну, і зрештою вони зійшлися на шести тисячах доларів, які Тодд, за його словами, змушений позичити в бабусі.

Через годину Саррано перетелефонував і засмутив їх новиною, що суддя Ейб Еббот, призначений на цю справу, бажає, аби обидва відповідачі особисто з’явилися о десятій нуль-нуль, у п’ятницю, в шостий відділ Окружного суду. Очевидно, суддю Еббота заінтригувала ця справа, і він вирішив докопатися до самої суті. Тож відтермінувати початкову явку не вдалося.

— Також він бажає знати, де наразі перебуває Зола Маал, — повідомив Саррано.

— Чого не знаємо, того не знаємо, — відповів Тодд. — Хай пошукає в Африці. Її сім’ю на днях депортували, можливо, вона вирушила слідом за ними.

— Отже, в Африці? Гаразд, перекажу.

Тодд переповів Маркові лиху звістку про те, що їм доведеться повернуться до Вашингтона набагато раніше, ніж вони очікували. Тодд одного разу поставав перед суддею Ебботом; Марк теж. Майбутнє возз’єднання не тішило.

38

БУДИНОК ФРЕЙЖЕРА ЗНАХОДИВСЯ на Йорк-стрит у Довері, штат Делавер. Сім’я Лусеро досі жила на Орандж-стрит на півдні Балтимора. Отже, завдяки вражаюче сприятливим законам рідного штату Марка щодо реєстрації нових компаній постала до життя «Йорк і Орандж Трейдерс». За 500 доларів із кредитки статут був підтверджений через інтернет, і неоперена компанія взяла собі ділову адресу одного з багатьох центрів загальноорганізаційного забезпечення, що знаходилися в штаті Делавер. Ледве «Йорк і Орандж Трейдерс» виникла й запрацювала в США, вона негайно почала розширюватися. Спрямувавши погляд на південь, компанія обрала для першої філії країну Карибського басейну Барбадос. За 650 доларів компанія зареєструвалася на Малих Антильських островах.

Відкрити банківський рахунок для компанії виявилося не так просто, як зареєструвати її саму.

Після тижнів досліджень у інтернеті, Марк і Тодд взяли за краще не шукати щастя в швейцарських банках. Будь-який натяк на неправомірний прибуток, і швейцарці відмовляються мати з вами справу. Крім того, їхні банки з осторогою ставляться до американських регулятивних органів і тому здебільшого категорично відмовляють новим компаніям із США. Як виявилося, на Карибах усе набагато простіше.

НА ВОЛЛ-СТРИТ ІЗ РАДІСТЮ ЗУСТРІЛИ новину про запропоновану