Читати книгу - "Дітлахи Анансі"

Він відкрив рота.

— Ххахххухх, — сказав він без'язиким ротом.

Нічого не відбулося. Він спробував знову.

— Ххаххухх!— Глина мертвим кавалком лежала в руці.

Павук впав обличчям у землю. Він був виснажений. Кожен порух роздирав струпи на обличчі та грудях. Вони сочилися вологою, горіли і, що найгірше, свербіли.

Думай!— скомандував собі Павук.— Мусить же бути спосіб... Говорити без язика...

На губах досі був шар глини. Він посмоктав їх, зволожуючи, як міг, без язика.

Глибоко вдихнув і дозволив слову проштовхнутися крізь губи, контролюючи його, наскільки лиш вдавалося, кажучи його з такою впевненістю, що сам всесвіт не зміг би з ним посперечатися: він описав річ у руці і промовив власне ім'я, бо це були найкращі чари, які він знав:

— Ххаввуххх!

І в руці, на місці кавалка скривавленого бруду, з'явився товстий павучок кольору червоної глини з сімома тонкими ногами.

Допоможи, подумав Павук. Приведи допомогу.

Павучок позирнув на нього очима, що блищали на сонці. Тоді випав із його руки на землю і кривобоко подріботів у траву хиткою і непевною ходою.

Павук спостерігав за ним, доки той не зник із поля зору. Тоді опустив голову на землю і заплющив очі.

Потім вітер змінився, і він відчув у повітрі аміачний запах кота. Той мітив свою територію...

Павук чув, як високо в небі переможно крячуть птахи.

Шлунок Товстуна Чарлі бурчав. Якби він мав зайві гроші, то пішов би кудись повечеряти, просто щоб забратися з готелю, але він був практично на мілині, а вечірня їжа входила у вартість кімнати: тож щойно пробило сім, він спустився до ресторану.

Пані метрдотель осяйно всміхнулася і повідомила, що вони відчинять ресторан усього за кілька хвилин. Їм треба дати музикантам трохи часу завершити приготування. Тоді вона глянула на нього. Товстун Чарлі починав упізнавати цей погляд.

— Ви...

— Так, — сказав він. — Я навіть узяв його з собою. — Чарлі видобув лайм із кишені та показав їй.

— Дуже мило, — зазначила вона. — У вас тут дійсно лайм. Я збиралася спитати, ви хочете замовити з меню чи фуршет?

— Фуршет, — відповів Чарлі. Фуршет був безкоштовний. Він стояв у коридорі біля ресторану з лаймом у руці.

— Одну хвилинку.

У коридор з-за спини Товстуна Чарлі вийшла дрібна дівчина. Вона посміхнулася пані метрдотелю і спитала:

— Ресторан вже відчинений? Я просто помираю з голоду.

Пролунали фінальне «пум-пом-бум» бас-гітари та удар на електрофортепіано. Музиканти відіслали інструменти й помахали пані метрдотелю.

— Відчинено, — сказала вона. — Заходьте.

Дрібна дівчина втупилась у Чарлі з підозріливо-здивованим виразом.

— Привіт, Товстуне Чарлі, — сказала вона. — Нащо тобі лайм?

— Довга історія.

— Що ж, — мовила Дейзі, — у нас цілісінька вечеря попереду. Чому б тобі все мені не розказати?

Розі розмірковувала, чи може божевілля бути заразним. У сліпій темряві під будинком на скелі вона відчула, як щось ковзнуло повз неї. Щось м'яке та струнке. Щось величезне. Щось, що тихо гарчало, кружляючи довкола них.

— Ти теж це чула? — спитала вона в матері.

— Звісно, чула, дурне дівчисько. У нас іще лишився апельсиновий сік?

Розі понишпорила в темряві в пошуках пакету з соком і передала його матері. Вона чула, як матір попила, а тоді сказала:

— Не звір нас уб'є. Він уб'є.

— Ґрем Коутс. Так.

— Він погана людина. Щось їздить на ньому, як на коні, але з нього поганий кінь, і він погана людина.

Розі простягнула руку і взяла кістляву материну долоню в свою. Вона нічого не сказала. Мало що можна було сказати.

— Знаєш, — сказала матір за деякий час, — я дуже тобою пишаюся. Ти була хорошою донькою.

— Ох, — мовила Розі. Думка про те, щоб не бути розчаруванням для матері, була для неї новою, і вона не певна була, що з цього приводу відчуває.

— Можливо, тобі варто було вийти заміж за Товстуна Чарлі, — сказала матір. — Тоді ми не опинилися б тут.

— Ні, — заперечила Розі. — Мені не варто було виходити заміж за Товстуна Чарлі. Я не люблю Товстуна Чарлі. Так що ти не сильно помилялася.

Вони почули, як нагорі хряснули двері.

— Він пішов, — сказала Розі. — Хутко. Поки його немає. Копай тунель. — Спершу вона захихотіла, а тоді розплакалася.

Товстун Чарлі намагався зрозуміти, що Дейзі робить на острові. Дейзі так само старанно намагалася збагнути, що на острові забув Товстун Чарлі. Жоден з них не досяг особливого успіху. Співачка в довгій червоній обтислій сукні, що була надто хорошою для п'ятничного вечора маленького готельного ресторану, стояла на маленькому помості в глибині приміщення і виконувала «Причарувала мене» Коула Портера.

— Ти шукаєш пані, яка жила по сусідству, коли ти був малим, тому що вона може допомогти тобі знайти брата, — мовила Дейзі.

— Мені дали пір'їну. Якщо вона досі в неї, можливо, я зумію обміняти її на брата. Варто спробувати.

Дейзі повільно, розважливо і геть не вражено кліпнула і поколупала салат.

— Що ж, — спробував Товстун Чарлі, — ти тут, тому що думаєш, що Ґрем Коутс приїхав сюди після того, як убив Мейв Лівінґстон. Але ти тут не як поліціянтка. Тебе просто рухав власний ентузіазм через малу вірогідність, що він тут. А якщо він справді тут, ти геть нічого не можеш із цим вдіяти.

Дейзі злизала з кутика губ шматочок помідора. Схоже, їй було ніяково.

— Я тут не як поліціянтка, — сказала вона. — Я туристка.

—