Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Обіймаю Олександра, який вже спокійно та міцно спить. А я ось не можу заснути. Сон показує мені рожевого язика та дулю. Тому лежу слухаю, як тихо б'ється серце чоловіка, та думаю про те, що так хотілося вирватися з мене під час нашої розмови.

Намагалася сказати нереальне та злегка абсурдне - кохаю. Кохаю? А хіба можливо? Як можна почати відчувати таке до людини, яка… А яка?

Якщо не брати тих скандалів, що між нами витали, то він мене ніколи просто так не ображав та не проявляв грубість, а в деталях навіть показував турботу. А все решта був секс.

Секс… А ніби не всі чоловіки про нього думають та хочуть? Хіба ті хлопці з якими я гуляла не жадали того, що має від мене постійно Олександр?

Вони тоді дурили мене словами, що я їм подобалася та намагалися "розвести" цим на нічні веселощі. А Липовський людина ділова. Підійшов та прямо сказав, що хотів та назвав ціну.

Але не про це. Зараз неважливо, чому я в цьому ліжку, а питання постає в іншому - що відчуваю?

Невже бажання бути його власністю, виконувати всі забаганки та сум, коли його нема поряд, то це початок чогось більшого? Світле почуття, яке встає на хиткі ноги?

Я не знаю… Не маю жодного поняття.

А якщо це саме так? Я повільно закохуюся в нього… І що далі? Ось пройде весь термін… Він покаже на двері, а я?

Йому непотрібні почуття, а тільки моє тіло, яке рано чи пізно набридне, а тому шукатиме нову ляльку.

Випускаю його з обіймів та перевертаюся на бік. За горло схоплюють сльози Вони починають мене душити. Боюся подумати, що буде після всього. Але все доведеться якось пережити, бо сподіватися на щасливий кінець не можна, а скоріше не вірю в нього.

Раптово рука Олександра падає на мене. Він перевертається та сковує - обіймає. Сопе в потилицю, а я беззвучно плачу.

Уже збираюся на вечірку. Прасую чорну сукню, а під ногами крутиться Неджі. У нього неймовірно грайливий настрій. Мабуть, через погоду, котра сьогодні  чудова. Коли ми вранці гуляли, то світило сонце, що аж засліплювало, а ось повітря було морозним, що з рота йшов густий та сизий пар, коли видихала. Утім холод не відчувала.

Цього не давав зробити оцей в'юнкий клубочок, якому сьогодні доведеться вечір провести наодинці.

Також мене трішки попускає від лихих думок. Я намагаюся не думати про свої почуття, бо чим більше про них метикую, то впадаю у пригнічення, яке змушує відчувати себе спустошено.

Нарешті сукня готова. Тепер залишається тільки нанести на очі туш, а коли все роблю, то одягаюся. Стаю перед зеркалом та фотографуюся. Одразу надсилаю Олександру на "перевірку" свій образ. Він не казав цього робити, але це моя ініціатива.

Під світлиною питаю:

- Так нормально?

Чекаю на відповідь та одночасно розглядаю себе. Діана заб'є чайним пакетиком за такий вигляд. Адже на мені чорна пряма сукня футляр, яка жодним чином не підкреслює фігуру та нічого не показує.

Дзенькає телефон. Це Липовський. Читаю його повідомлення:

- Якщо зробиш на голові дульку та одягнеш окуляри, то будеш схожа на мою вчительку з фізики.

- Це значить мені можна так йти?

- Так.

- Добре.

- Напиши, як будеш там, - приходить від нього.

- Гаразд, - відписую та зиркаю на годинник, який показує майже восьму вечора. Уже пора замовляти таксі та направлятися до подруги, яка вже активно публікує сториз у соціальних мережах. Уже вирує спекотна гульня.