Читати книгу - "Тепер твоя. Книга перша, Єва Басіста"

Десь біля дев'ятої вечора чорне таксі привозить до заміського будинку, який розриває на шмаття музика. Я виходжу з авто та жадібно вдихаю повітря. Водій так кермував, що мене добряче захитало. Думала, що не витримаю, але, на щастя, зараз попускає…

Виймаю телефон, аби написати Липовському, що я на місці.

- У Діани, - друкую йому, а коли відправляю, то на екран падає велика біла сніжинка. Вона має правильну шестикутну форму та нагадує якусь екзотичну квітку. Я намагаюся її розгледіти, але вона тане, та мою увагу відвертає відповідь Липовського:

- Добре.

Я ховаю смартфон та з цікавістю задираю голову до неба. Одразу відчуваю, що на моє обличчя падає щось дрібне та холодне - це чергові сніжинки. Невже випаде сніг? Це було б чудово. Можливо, почав би з'являтися новорічний настрій, бо скоро уже грудень… Ще фактично декілька днів.

Коли доходжу до порогу будинку подруги, то взагалі починається справжній снігопад. Із неба валить сніг, який припорошує моє темне пальто та розпущене волосся.

В особняку твориться божевілля - усі веселяться, а деякі дуже сміливі та добряче п’яні співають у караоке. І навіть впізнаю голос - Мар'янка тужиться над піснею англійською мовою. Це жахливо… Я тут не чіпляюся до вимови слів, яке у неї рагульне, а самі вокальні дані. Її сиплий голос не створений для співу, а тому пісня у її виконанні перетворюється на щось таке, що… Хочеться вуха чимось заткати, але усі вже добряче набулькані, а тому спів Мар'яни для них солов'їний.

- Нарешті! - кидається обіймати Діана, в якої вже також хміль гарцює в голові сальсу. - Я думала, що ти вже не з'явишся.

- Та з'явилася, - відповідаю, і «спів» Мар'янки завершується. Ця свинюка віддає мікрофон іншій дівчині та прямує в нашу сторону. Видно вона багато нализалася скляного бога, що аж качки заганяє. Її хитає в різні сторони, мов човен у шторм.

Я відвертаюся від неї на подругу, яка прискіпливо обдивляється мене. Знаю, що вона зараз скаже:

- Що за образ праведної черниці? Адо, вчительки в школі відвертіше одягаються, аніж ти на вечірку сьогодні прийшла…

- Я могла прийти лише так, - розводжу руками в сторону.

- І тільки до дванадцяти, - кривиться. - А довше ніяк?

- На жаль, ні, - підкидаю сум Діані, і тут до нас дочалапує Мар'янка.
Ця руда мимра лізе до мене обійматися. Дратує…

- Скільки я тебе не бачила! - висить на мені. - Ва, які файні сережки! – торкається пальцями мого вуха. - То діамантики? Вони ж коштують шалених грошей? Хто їх тобі подарував?

- Мар'яно, я не люблю обійматися, - звільняюся з її цупких рук. - Відчепися від мене.

- Які ми ніжні, - хихоче вона. - Мільйонера собі знайшла?

- Відьмака на елетромітлі, - жартівливо відказую. - Який на язикатих дівок може недобре начаклувати.

- Ой, ой… Досі злишся?

- Злюся? - не приховую.

- Ну і злопам'ятна гадючка.

- Ну якщо я гадючка, то…

- Дівчата! - втручається Діана. - Якого фіга? Ви сваритися сюди прийшли? Якщо так, то зараз обох випру за паркан!

- Вибач, - одразу кажу подрузі, а Мар'янка задирає свого кирпатого носика та плететься в іншу сторону - розчиняється у натовпі.

Я кривлюся, а подруга штовхає у плече зі словами:

- Не звертай на неї уваги - вона вже добряче налимонена. А сережки дійсно гарні. Він подарував?

- А хто ще? - запитально дивлюся на неї.

- Не шкодує грошей… Неймовірно цікаво, хто він…

- Хтось, - стинаю плечима.

- А могла би сказати, - ображено мовить вона.

- Я поки не можу…

Наступна година минає чудово. Мар'янка, на щастя, "змилася" з вечірки. Вона трішки перебрала та нині спить у кімнаті, де бачить десятий сон.

Я весь час танцюю в компанії Інни, а під час перерв, то ми спілкуємося на доволі приземлені теми - про собак. Адже виявляється у неї також є німецька вівчарка, а тому можна сказати - ми в одному "клубі".

- Ой, то зовсім ще маленький, - показую Інні фото Неджі. - Моя Лайда така сама була та вреднюча… Постійно "крала" мій телефон та ховала. Але потім перестала це робити, хоча я сумую за тим часом, бо тоді вона була така прикольна.

- У мене Неджі любить все гризти, - розповідаю їй. - Тому довелося купити іграшки, щоб їх мучив, а не взуття.

- Ти коли бачиш, що гризе, якусь важливу річ, то підвищуй голос. Він уже в такому віці, що пора відучувати від цього та інколи сваритися, бо потім буде важче, - зауважує Інна. - Звісно не хочеться сваритися на такого пончика, але треба показувати, що можна, а що ні…

- Це да, - відказую та беру свій келих з апельсиновим соком та роблю ковток, а Інна п'є пиво та кривиться.

- Таке недобре? - питаюся.

- Ні, - хитає головою. - Ти диви, хто прийшов…

- Хто? - обертаюся та також лапаю не дуже приємні емоції.