Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт 📚 - Українською

Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Роздуми про двадцяте століття" автора Тоні Джадт. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 116
Перейти на сторінку:
античності, а ми — істориками XX століття.

Якось ми з Яном Ґроссом сиділи на сходах бібліотеки Колумбійського університету. Він працював над «Сусідами», книжкою про вбивство євреїв Єдвабного влітку 1941 року, яке вчинили їхні польські сусіди. Ян обернувся до мене і замислено сказав: «Якби все склалось інакше, я напевно вивчав би історію ренесансного мистецтва, це набагато приємніший матеріал». Я відповів, що це очевидно правда, однак його рішення здається мені не цілком випадковим. І, як для нас усіх, таке рішення неодмінно тягне за собою відчуття громадянського обов’язку долучатися до дискусій довкола своїх тем.

Думаю, тут є етичне питання, скероване до минулого. Приблизно таке. Чи історія — це, як писав Арістотель, про те, що зробив і перетерпів Алківіад? А чи джерела з минулого дають тільки матеріал, який ми використовуємо з політичною або інтелектуальною метою?

На мою думку, часто начебто критична історія насправді авторитарна. Тобто якщо хочеш запанувати над якимсь населенням, то мусиш опанувати його минуле. Але якщо населення вже навчили (чи переконали) вважати, що минуле — це політична іграшка, уже відходить на другий план питання, хто ж веде гру — їхній професор чи їхній президент. Коли критикують усі, то й вільними здаються всі, хоча на ділі всі під владою найвправнішого маніпулятора, не спроможні звернутися до фактів і правди для самозахисту. Коли всі — критики, то всі — підневільні.

Основний етичний обов’язок історії — нагадувати людям, що певні події справді відбулися, вчинки і страждання були реальними, люди жили так і так, а життя їхні закінчувались у такий, а не інший спосіб. Хай то люди в Алабамі 1950-х чи в Польщі 1940-х, засаднича моральна дійсність їхніх досвідів за суттю така сама, як і наших досвідів, або принаймні зрозуміла нам, а тому реальна в якомусь неспростовному сенсі.

Я розділив би цю думку на дві частини. Перша проста: завдання історика — засвідчити, що певна подія відбулася. Це ми робимо максимально ефективно, щоб передати, як саме щось відбувалося з тими людьми тоді-то й там-то і які це мало наслідки.

Доволі очевидна, проте критично важлива посадова інструкція. Культурна й політична течія плине у протилежному керунку: затерти минулі події — або використати їх із зовсім іншою метою. Наше завдання — прояснювати правду, знову і знову. Це Сізіфова праця: викривлені версії постійно змінюються, тож і коригувати їх потрібно із щоразу новими акцентами. Але багато істориків не поділяють цього погляду і не відчувають такої відповідальності. Як на мене, вони не справжні історики. Дослідник минулого, якого не цікавить передусім коректний виклад історії, може бути носієм яких завгодно чеснот, але істориком він не є.

Однак ми маємо ще один обов’язок. Ми не лише історики, також ми завжди громадяни, зобов’язані застосовувати свої вміння у спільних інтересах. Зрозуміло, ми маємо писати історію, як ми її бачимо, не зважаючи на сучасні смаки. А наші відкриття й інтерпретації не менш вразливі до зловживань, ніж сам предмет досліджень. Згадаймо рецензії на «Сусідів» Яна Ґросса в «Commentary» чи деінде, у яких автори трактували цю працю як ще одне свідчення про одвічний польський антисемітизм: мовляв, «ми» не помилялися щодо цих паршивців. Ян нічого не міг вдіяти з таким спотвореним використанням його праці, але, безперечно, його обов’язок як історика — відповісти. Від цього нікуди не дінешся.

Отже, нам треба діяти одночасно у двох регістрах. Єдині віддалені аналогії — біологія та моральна філософія, які постійно змушені зважати й реагувати на хибні інтерпретації своїх тверджень і арґументів. Але історія доступніша за біологію і відкритіша до політичних зловживань, ніж моральна філософія. Певно, у цьому сенсі наша дисципліна таки найвразливіша. Може, саме тому більшість наших колег пише книжки для друзів і бібліотечних фондів. Так безпечніше.

Думаю, що хороші історики наділені, скажімо так, негативною інтуїцією. Тобто вони бачать, коли щось імовірно не є правдою. Вони можуть не знати, де правда, можуть не знати фактів — бігме, мало хто з нас нині знає дуже багато фактів. Але, думаю, вони інтуїтивно відчувають, коли речі ne passent pas ensemble, коли щось не сходиться.

Саме це я розумію як правдоподібність. У добрій історичній книжці ти бачиш, як працює інтуїція історика. При цьому не має значення, чи ти сам ознайомлений із матеріалом.

Дозволь у зв’язку з цим питання, але з іншого боку. Десь між 1988-м і 2003-м у різних формах лунало твердження, що історії кінець. Ну, знаєш, від безневинних коктейльних вечірок фукуямо-геґельянства до токсичної техаської версії, популярної після 11 вересня 2001 року. Або «на цім прощавай» і тим краще, якщо вже ми всі — буржуазні ліберали, які разом грають у вільноринковий крокет; або ми, гравці у крокет, ніколи нічого схожого не бачили, усе нове, прецедентів немає, тому немає і правил — а отже, ми можемо вибирати, чиї голови розбивати своїми крокетними молотками. Ірак не мав ніякого стосунку до 11 вересня? Ну то й нічого, старі правила причин і наслідків не діють, так чи так можемо вторгатися.

Якби ми таки прийняли це за правду й виховували своїх дітей так, ніби історія справді «закінчилася», чи була б можливою демократія? Чи було б можливим громадянське суспільство?

Ні, я глибоко переконаний, що не були б. Необхідною умовою справді демократичного чи громадянського суспільства — «відкритого суспільства» за Поппером — є послідовне колективне розуміння того, у які способи ситуація постійно змінюється, а однак тотальна зміна завжди ілюзорна. Що ж до Фукуями, він просто адаптував комуністичні уявлення до власних задумів, не більше. Замість комунізму, який сам утілював прагнення і мету, до яких рухається історія, цю роль тепер виконує падіння комунізму. Робота історика — узяти таку акуратно складену нісенітницю та зіпсувати весь її лад.

Щоразу, коли якийсь дурень проголошує, що Саддам Хусейн є перевтіленням Гітлера, наше завдання — влізти в суперечку і заплутати таку просту бздуру. У достовірному безладі значно більше правди й життя, ніж у вишуканих вигадках. Але, дискредитуючи хибні політичні заяви, ми зобов’язані ставити щось на їхнє місце: наративну послідовність, зв’язне пояснення, зрозумілу оповідь. Урешті-решт, якщо нам самим не зовсім очевидно, що було й чого не було в минулому, хіба ми можемо пропонувати себе світові як надійне, неупереджене, варте довіри джерело?

Тут є рівновага, яку не те щоби легко втримати. Якщо хочеш лише влаштовувати безлад, тобто вважаєш завданням історика стирати межі, то стаєш непридатним. Якщо для студентів або читачів ми подаємо історію хаотично, то не можемо претендувати

1 ... 77 78 79 ... 116
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"