Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"

Чоловік ворухнув щелепою і похитав головою.

— Боюсь, це неможливо, сер. Останні три дні жодна з ліній зв’язку із Самбалпуром не працює. У них там якісь проблеми.

От дідько! Авжеж, не працюють. Саме на моє прохання їх і відключили.

— У такому разі негайно повертаємось у Самбалпур. Автомобіль маєте?

Начальник вокзалу витріщився на мене так, ніби я попросив позичити його дружину.

— У Джхарсуґуді автомобілів немає. Місцевий цегельний завод має вантажівку, але зараз друга ночі. Водій спить.

— Водій нам не потрібен,— відмахнувся я.— Лише вантажівка.

— До них п’ять хвилин по головній вулиці на велосипеді,— заперечив він,— але в таку зливу я туди не поїду!

— Тоді дайте нам два велосипеди,— попросив я.

Ми з Не Здавайся, мокрі до нитки, покотили по головній вулиці на велосипедах, позичених у залізничників. Не помітити цегельний завод було б важко. Ми взяли курс на найвищу трубу в містечку.

У дворі, який дощ перетворив на справжнє ірландське болото, стояла старенька вантажівка. Дурван, усюдисущий вартовий у кожному індійському закладі, який зазвичай вибігав, коли ледь з’являвся сякий-такий натяк на проблему, дрімав у сарайчику. Не Здавайся потрусив його і приголомшив новиною, що ми реквізуємо автомобіль.

Бідоласі, мабуть, здалося, що йому все наснилося. Він відкрив рота, щоб заперечити, аж тут побачив мене. Побачивши білу людину, ще й мокру з голови до ніг, він геть розгубився, бажання стати на заваді випарувалось. Я написав записку, в якій повідомляв його начальство, що автомобіль реквізовано Імперською поліцією і забрати його можна в королівському палаці Самбалпура. Тим часом Не Здавайся пробрався крізь бруд, відчинив дверцята водія і забрався в кабіну.

— Де ключі? — гукнув він.

— Подивіться під сидінням,— крикнув я у відповідь.

Не встиг я зайняти пасажирське сидіння, двигун заревів. Не Здавайся глянув на годинник. За кілька годин зійде сонце, почнеться день, коли Пуніта проголосять ювраджем.

Лишається сподіватися, що ми приїдемо вчасно, щоб попередити вбивство.

— Чого чекаєте, сержанте? — гримнув я.— Вперед!

Не Здавайся здав назад, виїхав на головну дорогу і повернув на південь, до Самбалпура.

Сорок вісім

Четвер, 24 червня 1920 року

Я мав купу часу, щоб пояснити Не Здавайся свою теорію й поділитися страхами.

— Я сам мусив звернути на це увагу, сер,— бідкався він. На обличчі в нього застиг вираз провини.

— Дурниці,— заперечив я.— Сам здогадався, лише поговоривши з Портеллі.

— Усе одно,— не погодився він.— Я ж індус. Мусив про це згадати.

— Головне те, що ми мусимо повернутись і попередити Пуніта,— сказав я, хоча в голові моїй лунав тихий голос сумнівів: «Чи дійсно Пуніту загрожує небезпека?»

Може, ні. Може, я помиляюсь. У цій справі я вже накоїв багато помилок, але щось підказує мені, що цього разу все геть по-іншому. Тож я спробував відкинути ці думки й не звертати уваги на гостре відчуття провини.

Незважаючи на зливу, на вулицях Самбалпура було повно народу.

— Їдьте до палацу,— наказав я.

— Може, краще до храму, сер? — запропонував Не Здавайся.— Люди квапляться побачити повернення колісниці Джаґґернаута.— Він спохмурнів.— Із самого початку вся ця справа тісно пов’язана з Джаґґернаутом. Адгіра вбили на двадцять сьомий день ашадхи, початок святкування, присвяченого божеству. А тепер Пуніт очолює процесію в останній день свят. Якщо з ним щось і станеться, то тут, коли він буде серед натовпу.

— Слушна думка, сержанте,— погодивсь я.— Не такий ви вже й поганий індус, урешті-решт.

Ми потроху просувалися крізь натовп і нарешті дісталися до мосту через Маханаді. На протилежному боці річки над тисячами прихильників височів Джаґґернаут. Колісницю тягли під какофонію барабанів, цимбалів і монотонних голосів. Був там і Пуніт, може, поруч із ним — Енні. Час повільно спливав.

— Так ми ніколи їх не наздоженемо! — Я відчинив дверцята.— Ходімо пішки!

Не Здавайся припаркував вантажівку на узбіччі й побіг за мною через міст, проштовхуючись крізь натовп. До Джаґґернаута лишилося зовсім небагато. Схоже, процесія зупинилася, у натовпі почулися радісні вигуки.

— Джаґґернаут доїхав до храму! — крикнув Не Здавайся.

Раптом пролунав звук, схожий на постріл. Ми з Не Здавайся заклякли на місці й перезирнулися. Мені стало моторошно. Ще кілька пострілів.

— Феєрверки! — із полегшенням вигукнув сержант.

— Уперед! Ще встигаємо!

Ми добігли до храму. Джаґґернаут і кілька сотень прочан уже увійшли за мур, решту зупинили солдати. Я помітив майора Бхардваджа під парасолькою біля входу і кинувся до нього.

— Я мушу негайно побачити принца Пуніта!

Він подивився на мене, до нитки мокрого і брудного, і йому ніби заціпило. Тільки і зміг похитати головою.

— Його Високість молитиметься в храмі,— нарешті сказав він.

— А полковник Арора,— не відступав я.— Де він?

— Полковник теж там.

— Мушу негайно поговорити з Аророю! — закричав я.— Якщо ні, за наслідки відповідатимете ви.

Він на мить замислився, тоді знову похитав головою. Часу на суперечки я не мав, тож відштовхнув його і побіг до храму. Не Здавайся за мною.

На території храму на помості вишикувалися члени королівського двору — попри спеку, у святковому вбранні. Серед них була Енні, вони перешіптувалися з Емілі Кармайкл. Побачивши мене, вона здивувалася не менше майора Бхардваджа. Вона перехилилася через поруччя й гукнула:

— Що ви тут робите, Семе?

Я не звернув на неї уваги і попрямував до дверей храму. Не встиг я добігти, як мене схопили двоє охоронців, ще двоє накинулися на Не Здавайся. Варто було б підкоритися, але я почав битися, намагаючись звільнитися. Десять годин під дощем відчутно впливають на здатність ясно мислити. Я таки наніс хук справа, але одразу ж отримав удар чимось важким по голові, і волога земля піднялася мені назустріч. Тільки й устиг почути крик сержанта. Принаймні, він лишився на ногах.

Мене безцеремонно підняли, притулили до помосту, і не уникнути мені удару в обличчя, якби не відчинилися двері храму. Звідти вийшов Пуніт. Ліворуч від