Читати книгу - "Крок за горизонт, Анна Ліє Кейн"

- Знищення Веліанори не принесе тобі щастя, - сказав задумливо, аби підтримати розмову. У голові старанно продумував варіанти дій.

Чи правду зараз говорить Орм? Якщо він застосує місцеву зброю, з дією якої я був знайомий лише теоретично, чи помру я насправді?

За припущеннями Лоренса не повинен. Наші душі надто міцно прив'язані до власних світів, тому, швидше за все, загине це тіло, а я просто повернуся до Веліанори.

Але це була лише версія Лоренса. Мій давній друг не подорожував між світами та не знав усіх тонкощів. Міг тільки здогадуватися. Він мав лише теоретичну інформацію, цілком обґрунтовану та підкріплену експериментами, але все ж не абсолютно точну.

А чи не бреше Орм? Він цілком може блефувати, щоб змусити мене стояти на місці або говорити правду.

Духи! Як важко! Чому в мене так мало часу? Ще й Олівія тут... варто було перенести її в тіло Альви ще вдень. Сиділа б зараз у палаці, а я б уже якось розібрався з дзеркалом.

- Я і не збирався цим насолоджуватися, - скривився мій співрозмовник. - Я ж не настільки жахливий монстр, яким ти хочеш мене бачити, Інгемаре. Просто вирішив скористатися ситуацією. Люди довели наш світ до виснаження: постійними війнами, чварами, жадібністю до ресурсів. Ми схаменулися надто пізно, Маре. Рятувати Веліанору варто було почати раніше, ніж ми почали її руйнувати. Розумію, що в цьому немає твоєї провини. Тобі дістався напіврозкладений труп, який ти щосили намагаєшся реанімувати, але тебе одного не вистачить, Інгемаре. Валіанора помре, з моєю допомогою чи без. Тому я вирішив лише врятувати осередок життя того світу. Тут вціліле ядро ​​отримає переродження, втілиться у техніці, приладах та продовжить служити людям. Мені шкода Веліанору, але я не готовий помирати через дурість більшості.

З кожним словом стискав щелепи все сильніше. Орм розмірковував як завжди холоднокровно, і варто було визнати, що в його словах була частка правди, як би неприємно від цього мені не було.

Чоловік раптом скосив очі мені за спину, але одразу знову глянув на мене. Голос його змінився на тепліший, майже дружній:

- Можливо, і ти вирішиш переміститися, Маре? Я бачу, що ви з цією юною леді зблизилися. Тож ти можеш відкинути своє минуле життя, скинути кайдани влади, дозволити собі стати звичайною людиною і насолодитися спокійним щастям. Тобі не пощастило з дружиною в тому світі, та й взагалі - народитися правителем королівства, яке повільно вмирає, те ще випробування. Ворогу не побажаєш. Спочатку я вважав тебе противником, Інгемаре, ми були по різні сторони барикад, але зараз я бачу, що в тебе з'явився сенс... приєднуйся до нас. Перейди в день затемнення у цей світ та почни життя з нового аркуша.

Мене переповнила лють. Та як він сміє таке мені пропонувати?! Покинути свій світ на напризволяще? Залишити людей без надії на майбутнє!

Лише чорне дуло, спрямоване мені в обличчя, змушувало залишитись на місці. І притихла Олівія, за яку я так само переживав. На себе вже було майже байдуже, але моя жінка постраждати не повинна. Чи залишиться вона жити в цьому світі чи в тому, зі мною чи без мене, але вона має жити. Ніколи собі не пробачу, якщо вона постраждає.

- Безумець, - прошипів крізь зуби. - Як ти взагалі можеш так спокійно міркувати про таке? - краєм ока я помітив рух біля виходу з тераси. Оскар дивно кривився і переступав з ноги на ногу. Вигляд у чоловіка був такий, ніби він розмірковує чи не кинутися йому бігти. Вирішив скористатися його нервовим станом і звернувся до нього: — Тисячі життів зараз залежать від вас, Оскаре. Це не вартує жодних грошей. Там жінки та діти, для яких матеріал, що ви збираєтеся привласнити, гарантія життя. Їхні смерті будуть на ваших руках. Навіть якщо цього не дізнається ніхто в цьому світі, чи готові ви жити з таким тягарем?

Самовладання чоловіка похитнулося. Не знаю, що відіграло більшу роль - сцена зі спрямованим на мене пістолетом або мої слова, але Оскар зробив ще один крок назад, опинившись на порозі, він перевів розгублений погляд на Орма. Той закотив очі та скомандував:

- Поклич охорону, Оскаре. Вивеземо цих двох, а потім ще раз усе обговоримо.

Ця фраза змусила чоловіка стрімко обернутися і кинутися до виходу із пентхауса. Я зціпив зуби, обертаючись до Орма, а він усміхнувся.

- Гарна спроба, Інгемаре. Місцеві люди досить розбещені цивілізацією, просякнуті ідеями гуманізму та мораллю. Хоча мені чудово видно, що вони тільки хочуть такими здаватися і в першу чергу для себе самих. Не хвилюйся, Оскар не передумає. Його життя для нього важливіше за якусь абстрактну Веліанору.

- Як був мерзотою, так нею і залишився, - я цокнув язиком, обводячи тіло опонента поглядом. Олівія мала рацію, він згнив ще в нашому світі: - Такий зовнішній вигляд тобі пасує набагато більше.

Орм скривився, але відповідати вважав зайвим, схилив голову убік, не припиняючи цілитися мені в голову:

- Олівіє, люба, чому ти сьогодні така тиха? Не бійся мене. Я навіть запропонував твоєму бойфренду переселитися у твій світ, але йому важливіше його титул, ніж ти.

Не витримавши, я озирнувся. Побачене змусило мене здивовано завмерти. Олівія стояла така бліда, наче побачила свою смерть. Зіниці розширилися, а губи тремтіли. Дивилася лише на мене, і в цьому погляді було щось таке, чого я ніколи не хотів би побачити в очах коханої жінки.

- Вони тут! Скоріше, проходьте. Не потрібна зброя в моєму будинку! - крики Оскара пролунали надто несподівано. Від цього я і Орм одночасно смикнулися, обертаючись на звук.

Те, що саме в цьому була наша спільна помилка, я усвідомив лише через нестерпно довгу мить. Мить, яка була назавжди втрачена.

Олівія кинулася у бік краю тераси.

- Стій! - заволав Орм і вистрілив. Потрапив він чи ні розглянути не встиг. Я зірвався з місця, але наздогнати дівчину не зумів. Вона налетіла на дзеркало, власною вагою збиваючи величезний витвір невідомого майстра, і разом з ним звалилася вниз з неймовірної висоти.