Читати книгу - "Парі на каченя, або Пограємось хлопчики, Тіна Вітовт"

Після того романтичного вечора Артем оточив мене своєю увагою та турботою. Я почала забувати, що взагалі то, у них парі було укладено. А призом у ньому вони виставили мене ж саму. Всі вели себе адекватно, жодного натяку на неподобство.

Мене не турбував Тимур, та мені було абсолютно байдуже до нього. Є так є, проживає в нашому будинку, хай собі мешкає, нам не шкода, місця усім вистачає. Тим більше він нас взагалі не напружував. Хоча інколи я ловила на собі його погляди повні смутку та печалі. 

З чого б це він? Невже жалкує, що відійшов у сторону? Чи щось задумав витворити? Хтозна що там твориться у їхніх головах.

Можливо я і більше приділила уваги таким поглядам, але Артем робив усе щоб моя увага була прикута до нього. І мене усе влаштовувало.

Спочатку поцілунків у нас майже не було. Відчувалася легка незручність. З чого б це, питається, адже коли ми раніше цілувалися жодного натяку на незручність не виникало між нами. Навіть вечір біля озера закінчився поцілунком, якого бажали обидва.

Але як то буває, все змінилося наступного дня. Артем вирішив що тепер я його дівчина. Хоча з мого боку жодного підтвердження він не почув. Навіть образився на мене за це.

Ображайся скільки завгодно. От якби я не чула про парі... Тоді то я літала б щаслива, та таке визначення мене увігнало б на сьоме небо.

Якби та якщо... Та це зараз не має жодного значення. Усе вони вже зроблено. 

Таке ставлення до дівчат, як до розмінної монети, іграшки, засобу досягнення мети - не робить їм жодної честі. Та я вже їм усе вибачила.

Незнаю, можливо я закохана дурепа. І через це пробачаю такі моменти, які не можна спускати з рук. Це як мінімум образливо, що вони так граються почуттями людей. Я прекрасно розумію, що так робити не можна. 

А от чи зрозуміють вони колись цю просту істину? Невідомо.

Згрібши до купи усі їхні справи та зроблені висновки, про всю непросту ситуацію, я прийшла до того що мені ця недомовленість не подобається. 

Не можу я спокійно себе вести, ніби ні сном ні духом про скоєне ними, їхні домовленості, та і свою обізнаність. Мене гризе образа та, як не дивно, сумління не даючи насолоджуватися останніми днями літа.

Скоро добігає термін відведеного часу на їхню суперечку. Ще буквально тиждень і вони будуть підбивати підсумки. 

І з кожним днем проведеним в обіймах коханого хлопця, який невідомо що насправді відчуває до мене. З кожним його ніжним доторком. З кожним дбайливими його діями, стосовно мене. З кожним поцілунком...

Мене накривало хвилею розпачу. Ну чому зі мною таке сталося? 

І всю картину цього цілковитого абсурду доповнювали тужливі поглядами Тимура. В такі моменти він нагадував побитого собаку, якого відмили, відгодували, але не додали дрібку уваги та любові, на яку він так відчайдушно розраховував.

Та я скоро так зійду з глузду. Ці всі думки мене розривають на дрібні шматочки.

Одного разу, я ледве ганебно не розплакалася на очах у двох хлопців. Ну чому мене гризе відчуття провини? Це ж не правильно. Це не я затіяла таку гру: "кому дістанеться дівчина". 

То чому ж мене совість гризе?

Подумаєш не зізналася що підслухали. Паралельно вели свою гру, за своїм сценарієм. Навмисне дратували хлопців і виводили з себе.

Але це всеодно не є рівнозначним з їхніми іграми та ставками. Мене не повинно гризти почуття провини. А воно мене роздирає.