Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— Ти гадав! — закричав князь, усе квапливіше і незв'язніше вимовляючи слова — Ти гадав!.. Розбійники! мерзотники!.. Я тебе навчу гадати, — і піднявши палицю, він замахнувся нею на Алпатича і вдарив би, якби управитель мимоволі не ухилився від удару. — Гадав!.. Мерзотники!.. — квапливо кричав він… Але, незважаючи на те, що Алпатич, сам злякавшись своєї зухвалості— ухилитися від удару, наблизився до князя, покірливо опустивши перед ним свою лису голову, чи, може, саме тому, князь, продовжуючи кричати: «Мерзотники!.. закидати дорогу!», не підняв палиці вдруге і вбіг у кімнати.

Перед обідом княжна і m-lle Bourienne, знаючи, що князь не 8 настрої, стояли, чекаючи його: m-lle Bourienne з осяйним обличчям, яке говорило: «Я нічого не знаю, я така сама, як і завжди», і княжна Марія — бліда, злякана, з опущеними очима. Тяжче за все для княжни Марії було те, що вона знала, що в таких випадках треба поводитися, як m-lle Bourienne, але не могла цього зробити. Їй здавалося: «Зроблю я так, наче не помічаю, він подумає, що в мене нема до нього співчуття; зроблю я так;, що я сама скучна і не в настрої, він скаже (як це й бувало), що я похнюпила носа», і т. ін.

Князь глянув на злякане доччине обличчя й фиркнув:

— Пог… чи дурка!.. — промовив він.

«І тієї нема! вже і їй наплели», — подумав він про маленьку княгиню, якої не було в їдальні.

— А княгиня де? — спитав він. — Ховається?..

— Вона не зовсім здорова, — весело усміхаючись, сказала m-lle Bourienne, — вона не вийде. Це так зрозуміло в її становищі.

— ГмІ гм! кх! кх! — промовив князь і сів за стіл.

Йому здалося, що тарілка нечиста; він показав на пляму б кинув її. Тихон підхопив її і передав буфетникові. Маленька княгиня не була нездорова; але вона до такої міри непереборно боялася князя, що, почувши про те, в якому він поганому настрої, вирішила не виходити.

— Я боюсь за дитину, — казала вона m-lle Bourienne, — бозна-що може статися від переляку.

Взагалі маленька княгиня жила в Лисих Горах повсякчасно під почуттям страху та антипатії до старого князя, якої вона не усвідомлювала, бо страх так переважав, що вона не могла її почувати. З боку князя була теж антипатія, але вона заглушувалася презирством. Княгиня, обжившись у Лисих Горах, особливо полюбила m-lle Bourienne, проводила з нею дні, просила її ночувати з собою і часто говорила з нею про свекра й судила його.

— Il nous arrive du monde, mon prince[329], — сказала m-lle Bourienne, розгортаючи своїми рожевенькими руками білу серветку. — Son excellence le prince Kouraguine avec son fils, à ce que j'ai entendu dire? [330] — питально сказала вона.

— Гм… ця excellence хлопчисько… я його влаштував до колегії, — ображено сказав князь. — А син нащо, не можу зрозуміти. Княгиня Лизавета Карлівна і княжна Марія, може, знають; я не знаю, навіщо він везе цього сина сюди. Мені не треба. — І він подивився на почервонілу дочку.

— Недужа, чи що? Від страху міністра, як сьогодні цей бовдур Алпатич сказав.

— Ні, mon père[331].

Хоч як невдало натрапила m-lle Bourienne на тему розмови, але вона не зупинилася й балакала про оранжереї, про красу нової розквітлої квітки, і князь після супу полагіднішав.

По обіді він пройшов до невістки. Маленька княгиня сиділа за маленьким столиком і гомоніла з Машею, покоївкою. Вона зблідла, побачивши свекра.

Маленька княгиня дуже змінилася. Вона швидше була погана, ніж гарна, тепер. Щоки опустилися, губа піднялася вгору, очі були обтягнені донизу.

— Так, тягар якийсь, — відповіла вона на князеве запитання, що вона почуває.

— Чи не треба чого?

— Ні, merci, mon père[332].

— Ну, добре, добре.

Він вийшов і дійшов до офіціантської. Алпатич, нагнувши голову, стояв у офіціантській.

— Закидано дорогу?

— Закидано, ваше сіятельство; простіть, ради бога, лише через дурість.

Князь перебив його і засміявся своїм неприродним сміхом.

— Ну, гаразд, гаразд.

Він простягнув руку, яку поцілував Алпатич, і пройшов до кабінету.

Увечері приїхав князь Василь, його зустріли на прешпекті (так називався проспект) кучери й офіціанти, з галасом провезли його візки та сани до флігеля навмисно засипаною снігом дорогою.

Князеві Василю й Анатолеві було приділено окремі кімнати.

Анатоль сидів, скинувши камзол і взявшись у боки, перед столом, у ріг якого він, усміхаючись, зосереджено й неуважно втупив свої чудові великі очі. На все життя своє він дивився, як на безперервні веселі розваги, які хтось там такий чомусь зобов'язався влаштувати для нього. Так само й тепер він дивився на свою поїздку до злого діда та до багатої потворної спадкоємниці. Все це могло вийти, як він припускав, дуже добре й кумедно. «А чому ж не одружитися, коли вона дуже багата? Це ніколи не вадить», — думав Анатоль.

Він виголився, напахтився із старанністю і франтівством, що стали його звичкою, і з природженим у нього добродушно-переможним виразом, високо несучи красиву голову, ввійшов у кімнату до батька. Коло князя Василя поралися два його камердинери, одягаючи його; він сам бадьоро оглядався круг себе і весело кивнув синові, що входив, неначе сказав йому: «Так, таким мені тебе й треба!»

— Ні, без жартів, татку, вона дуже потворна? Га? — по-французькому спитав Анатоль, ніби продовжуючи розмову, яка не раз точилася під час подорожі.

— Годі-бо, дурниці! Головне діло — намагайся бути шанобливим і розсудливим із старим князем.

— Якщо він буде лаятись, я вийду, — сказав Анатоль. — Я цих дідів терпіти не можу. Га?

— Пам'ятай, що для тебе від цього залежить усе.

В цей час у дівочій не тільки було відомо про приїзд міністра з сином, а й зовнішній вигляд обох їх було вже докладно описано. Княжна Марія сиділа сама в своїй кімнаті і марно намагалася вгамувати своє внутрішнє хвилювання.

«Нащо вони писали, нащо Ліза говорила мені про це? Цього ж не може бути! — казала вона собі, поглядаючи в дзеркало. — Як я вийду до вітальні? Якби він навіть мені сподобався, я б не могла тепер бути з ним сама собою». Сама думка про погляди батька жахала її.

Маленька княгиня і m-lle Bourienne одержали вже всі потрібні відомості від покоївки Маші про те, який рум'яний, чорнобривий красень був міністерський син, і про те, як татко їхній насилу ноги проволік на сходи, а він, як орел, переступаючи по три східці, пробіг за ким. Одержавши ці відомості, маленька княгиня і m-lle Bourienne, ще з коридора чутні своїми жваво-гомінливими голосами, ввійшли