Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Фред нічого не відповів. Куснувши яблуко, він поволі прожував шматок і ковтнув. А тоді вже оглянув Натаніеля з голови до ніг.

— Йому потрібна вечірня газета, — пояснив хлопчина.

— Газета? — перепитав Фред.

—Так. Я вже спродався. Це той самий, що про нього я казав тобі, — хутко додав газетяр. — Тільки в новому одязі.

Почувши це, Фред випростався, жбурнув недогризок геть і обернувся до хлопців. Шкірянка його зарипіла. Фред виявився плечистим, високим парубчаком — на цілу голову, а може, й більше, вищим за Натаніеля. Навіть вугрі на щоках та підборідді не пом’якшували його погрозливого вигляду. Натаніель трохи збентежився, але швидко опанував себе й безцеремонно заговорив:

— То що, в тебе є газета? У мене нема часу на балачки.

Фред подивився на нього:

— Я так само спродався.

— Ну, то гаразд. Обійдуся й так, — Натаніелеві кортіло негайно накивати звідси п’ятами.

— Постривай—но... — Фред схопив його своєю лабетою за рукав. — Куди ти побіг? До комендантського часу ще довго.

— Пусти мене! Забери руки! — пронизливо скрикнув Натаніель, шарпаючись.

Хлопчина—газетяр по—дружиньому ляснув його по плечу:

— Не бійся. Ми тебе не займатимемо. Ми не такі, як оті чарівники. Еге ж, Фреде? Ми тільки хочемо дещо в тебе спитати.

— Авжеж, — Фред потяг Натаніеля за собою в провулок, подалі від вулиці й таверни. Хлопець ледве тамував страх.

— Чого вам треба? — запитав він. — Грошей у мене немає.

Газетяр зареготав:

— Друже, ми не збираємось тебе грабувати. Ми справді хочемо в тебе дещо спитати. Як тебе звуть?

Натаніель ковтнув слину:

— Е-е... Джон Лютієнс.

— Лютієнс? Ти диви! Що ж ти робиш тут, Джоне? Де ти живеш?

— Е-е... в Гайґейті.

Лише тепер Натаніель зрозумів, як прикро він помилився.

Фред аж свиснув. А газетяр недовірливо, хоч і ввічливо, додав:

— Отакої! Джоне, це ж район чарівників! Хіба ти чарівник?

— Ні.

—А твій друг?

— Мій... мій друг? — розгубився Натаніель.

— Отой чорнявий красунчик, що був з тобою вранці!

— Хто? Красунчик? Ми з ним зустрілися випадково. Я й гадки не маю, куди він подівся.

—А звідки в тебе новий одяг?

Це було вже занадто.

—А вам що до цього?! — гиркнув Натаніель. — Чого ви до мене чіпляєтесь? Облиште мене!

До хлопця почасти вернулася колишня пиха. Щоб якийсь простолюд отак його допитував? Що за дурниці!

— Заспокойся, — відпові газетяр. — Ми просто цікавимось тобою... ну, й тим, що в твоїх кишенях.

Натаніель закліпав. У нього в кишенях не було нічого, крім бронзового дзеркала. Але ж ніхто не бачив, як він ним користувався! Це Натаніель знав напевно. Він діставав диск тільки раз — отам, у бібліотеці.

— В кишенях? Там немає нічого.

— Ні, є, — заперечив Фред. — Стенлі знає, що каже. Еге ж?

— Умгу, — кивнув газетяр.

— Він бреше! Він нічого не бачив!

— Бачити я й справді не бачив, — підтвердив газетяр.

Натаніель спохмурнів:

— Чого ж ти мелеш дурниці?.. Відпустіть мене. Будь ласка!

Це було нестерпно. О, якби поряд опинився Бартімеус! Він навчив би цей простолюд шанувати чарівників.

Фред позирнув на годинник:

— Стенлі, нам треба впоратись до комендантської години. Може, просто забрати в нього цю штучку?

Газетяр зітхнув.

— Послухай-но. Джоне. — сказав він. — Ми просто хочемо подивитись на ту річ. яку ти поцупив. Ми — не поліція й не чарівники, тож побалакаймо щиро. Хтозна, може, нам вдасться зробити так, щоб ти не залишився в дурнях. Що, до речі, ти збирався робити з цією штучкою? Користуватися? Краще буде так: ти просто покажеш нам оту цяцьку з твоєї лівої кишені. А якщо не покажеш, то Фред подивиться сам.

Натаніель зрозумів, що вибору в нього немає. Діставши з кишені дзеркало, він мовчки подав його Стенлі.

Хлопчина заходився крутити диск під ліхтарем, повертаючи його то сяк, то так.

— Ну, що там, Стенлі? — поцікавився Фред.

— Сучасне, — обізвався той нарешті. — Роботи дуже грубої. Я сказав би, кустарної. Нічого цікавого, проте не завадить.

Він передав дзеркало Фредові.

Натаніелеві сяйнула несподівана підозрілива думка. Останнім часом міністрів турбували крадіжки артефактів. Про це згадував у своїй промові Деверо, а Натаніелів наставник пов’язував ці крадіжки — як і нещодавній напад на Парламент — із таємничим Спротивом. Припускалося, що до крадіжок причетний простолюд, і що саме таким чином магічні речі потрапляють до ворогів уряду... Натаніель пригадав юнака з шаленими очима — того самого, з тераси у Вестмінстері, — й кулю з елементалями, яка мчить у повітрі. А це, напевно, й сам Спротив у дії. В Натаніеля тьохнуло серце. З ними слід поводитися вкрай обережно.

— А це... цінна річ? — запитав він.

— Ще б пак. — підтвердив Стенлі. — Дуже корисна в умілих руках. Де ти роздобув її?

Натаніель довго не думав над відповіддю.

—Твоя правда, — сказав він. — Я... поцупив її. Мене занесло до Гайґейта... сам я, звичайно, там не живу., і я проходив повз один великий будинок. Там було відчинене вікно, і я побачив, як усередині на стіні щось блищить. Ну, я заліз туди і вкрав цю штучку. Мене ніхто не помітив. Я просто подумав, що її можна буде вигідно продати, ось і все.

— Можна, Джоне, — погодився газетяр. — Цілком можливо. А ти знаєш, що це таке?

— Ні.

— Це диск для віщування. Його називають магічним дзеркалом.

Натаніель підбадьорився. Як легко пошити цих хлопців у дурні! Вдавши подив, він навіть роззявив рота—як і