Читати книгу - "Ловець тіні, Донато Каррізі"

Клементе спробував перевести розмову на іншу тему й рушив до кухні:

— Я приготую каву.

Маркус його зупинив, схопивши за передпліччя.

— Чоловік з вовчою головою — у ньому криється відповідь. Це секта, якийсь культ. А моє справжнє завдання полягає в тому, щоб їх зупинити.

Клементе поглянув на його руку, що міцно вчепилася йому в передпліччя. Почувався враженим, розчарованим.

— Тобі слід навчитися тримати себе в руках.

Але Маркус на цьому не міг зосередитися.

— Моє керівництво — ті, від кого я ось уже три роки отримую накази через тебе і яких я ніколи в очі не бачив, — аніскілечки не хвилюється ні за отих нещасних, яких убили, ні за тих, яких невдовзі уб’ють. Їх цікавить тільки, як покласти край оцій своєрідній релігії зла. І вони вкотре використали мене.

Так само, як і в справі з розчленованою черницею у Ватиканських садах. Тоді він теж наткнувся на стіну ворожості. Однак Маркус не міг цього забути.

«Hic est diabolus». Черниця мала рацію. Диявол увійшов до Ватикану, однак це сталося, мабуть, значно раніше.

— Зараз відбувається те саме, що й тоді, з отим чоловіком із сірою сумкою. А ти їхній спільник, — звинуватив його Маркус.

— Ти несправедливий.

— Невже? Тоді доведи, що я помиляюся: дозволь мені поговорити з тими, хто віддає накази.

— Ти ж знаєш, що не можна.

— Справді, я й забув: «Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати», — процитував він слова Клементе, які той так полюбляв повторювати. — Однак цього разу і проситиму, і вимагатиму відповідей!

Маркус схопив за грудки того, кого завжди вважав за приятеля, — чоловіка, який повернув йому частку пам’яті та ім’я, коли він лежав у лікарні, людину, якій завжди довіряв, — і штовхнув його до стіни. Він сам такого не чекав від себе, не думав, що на таке здатний, однак уже перейшов дозволену межу й не мав наміру повертатися назад.

— Протягом останніх років, поки я займався вивченням гріхів усіх тих, чиї справи значинено в архіві пенітенціарії, я навчився розпізнавати зло. А ще зрозумів, що на всіх нас лежить вина і що не досить усвідомлювати її, щоб отримати прощення. Рано чи пізно доведеться платити. І я не хочу розплачуватися за гріхи інших. Хто ті, що вирішують за мене, прелати найвищого рангу, які контролюють моє існування? Я хочу знати!

— Відпусти мене, прошу тебе.

— Я довірив їм власне життя, я маю право знати!

— Прошу тебе…

— Мене не існує, я змирився з невидимістю, від усього відмовився. І тепер ти скажеш мені, хто…

— Не знаю!

Оті всі слова, сповнені відчаю та розпачу, пролунали суцільним потоком. Маркус уважно поглянув на Клементе. У його очах блищали сльози: він говорив щиро. Болісне визнання приятеля, оте його «не знаю!», що вихопилося з уст у відповідь на жорстку прямоту його запитання, ніби розверзло прірву між ними. Маркус був ладен почути що завгодно, навіть те, що накази надходять йому простісінько від Папи. Але не це.

— Усі інструкції надають через скриньку голосової пошти, так само як я чиню з тобою. Голос завжди один, а більше я нічого не знаю.

Маркус його відпустив, він ніяк не міг оговтатися:

— Як таке може бути? Ти навчив мене всього, що я знаю: розповів про секрети пенітенціарії, повідав мені таємниці моєї місії. Я гадав, що в тебе дуже багатий досвід…

Клементе підійшов до столу, сів і обхопив голову руками.

— Я був простим сільським священником у Португалії. Одного дня отримав листа. Офіційно підписаного і з печаткою Ватикану. У ньому мені запропонували посаду, від якої я не зміг ухилитися. Лист містив інструкції щодо того, як знайти чоловіка в одній з лікарень Праги. Він утратив пам’ять, а я мусив передати йому два конверти. У першому лежав паспорт на фальшиве ім’я та гроші, щоб розпочати життя із самого початку. А в другому — квиток на потяг до Рима. Якби він вибрав другий, я мусив надати йому додаткові інструкції.

— Щоразу ти навчав мене чогось нового…

— …того, що сам щойно вивчив, — зітхнув Клементе. — Я так і не зрозумів, чому вибрали мене. Ніяких особливих талантів у мене не було, я ніколи не виявляв амбіцій збудувати кар’єру. Мене тішила робота в моєму приході, з моїми вірянами. Я організовував екскурсії для пенсіонерів, навчав катехізису діток. Хрестив, вінчав, служив месу щодня. І мусив усе покинути. — Він підвів голову й поглянув на Маркуса. — Я сумую за тим, що покинув. Отже, я, як і ти, сам-один.

Пенітенціарій вухам своїм не вірив.

— Усі ці роки…

— Знаю, ти почуваєшся зрадженим. Однак я не міг відмовитися. Слухатися й мовчати — це наш обов’язок. Ми — слуги Церкви. Ми священники.

Маркус зірвав із шиї медальйон з профілем архангела Михаїла й кинув йому в обличчя.

— Передай їм, що я більше не слухатимуся сліпо та не служитиму їм. Нехай знайдуть собі іншого.

Клементе засмутився, але не промовив ані слова. Замість цього нахилився й підняв медальйон. Затим провів поглядом Маркуса, який рушив до виходу і вийшов з квартири, хряснувши дверима.

4

Він переступив поріг мансарди на Віа-деї-Серпенті. І застав там її.

Маркус не задумався, звідки вона дізналася, де він мешкає, і як увійшла. Коли Сандра підвелася йому назустріч із розкладачки, на якій сиділа, поки чекала на нього, він інстинктивно заквапився до неї, а вона так само інстинктивно його обняла.

Так вони й стояли, міцно обійнявшись, без єдиного слова. Маркус не міг бачити її обличчя, але вдихав аромат волосся, відчував тепло її тіла. Сандра поклала голову йому на груди й слухала, як б’ється в нього серце. Його охопив неймовірний спокій, ніби він нарешті знайшов своє місце в цьому світі. Вона зрозуміла, як їй хотілося цього з першої хвилини, попри те що до цієї миті навіть сама собі в цьому не зізнавалася.

Вони ще міцніше стиснули одне одного в обіймах, хоча й розуміли, що міцніше вже нема куди.

Нарешті Сандра відсторонилася першою. Але тільки через те, що на них чекало спільне завдання.

— Мені треба з тобою поговорити, у нас мало часу.

Маркус послухався, але ще якусь мить не міг поглянути їй в очі. Однак помітив, як пильно вона