Читати книгу - "Ловець невинних душ, Донато Каррізі"

«Померлі, які всміхаються з фото, знятих багато років тому», — міркувала Сандра.

— Мабуть, їм ніколи не спало б на думку, що вони заживуть слави. Ураз помруть і люди дізнаються про них. Хіба не дивно? — неначе додав до її думки Камуссо.

Сандра зауважила зміну у виразі обличчя Лари. Завдяки інстинкту криміналістки вона зауважила деяку подробицю.

— Будь ласка, заждіть.

Комісар здійснив її прохання.

— А тепер уповільніть. — Сандра нахилилася, чекаючи, що диво знов станеться.

— Вона щось сказала, — здивовано промовив комісар Камуссо.

— Так, справді.

— Але що?

— Покажіть ще раз.

Комісар відтворив кілька разів цей фрагмент, тоді як Сандра намагалася відгадати, що говорить Лара.

— Вона говорить «сволота».

Камуссо поглянув на неї стурбовано.

— Ви певні?

Сандра повернулася до нього.

— Так.

— Але до кого?

— Напевно, до якогось чоловіка. Увімкніть продовження, ми поміркуємо, хто це може бути.

Комісар увімкнув відтворення. Той, хто знімав відео, не давав їм змоги зосередити увагу на жодному з учасників свята. Поки певної миті не повів об’єктив праворуч. Сандра мала враження, що дивиться на все поглядом Лари. Дівчина не вглядалася в порожнечу — вона дивилася на когось.

— Можете на хвилину затримати? — Сандра вказала на екран.

Камуссо виконав її прохання.

— Що ви побачили?

Сандра виокремила з-поміж учасників прийому сорокарічного усміхненого чоловіка, оточеного студентками. На ньому блакитна сорочка, вузол краватки послаблений. Зневажлива міна, каштанове волосся, ясні очі — одне слово, чарівливий. Стояв, поклавши руку на плече одній з дівчат.

— Це він має бути сволотою? — спитав комісар.

— Схоже на те.

— Отже, на вашу думку, він може бути батьком її дитини?

Сандра поглянула на Камуссо.

— Не можна цього стверджувати, переглядаючи відео.

— Я гадав, те жіноче шосте почуття підкаже вам.

— Мені так не здається. Але, мабуть, з ним варто поговорити.

— Стривайте, зараз скажу, хто це. — Камуссо обійшов стіл, щоб перевірити щось у картонній теці. — Ми записали прізвища всіх присутніх на тій урочистості. Так, про всяк випадок.

Сандра дивувалася підготованості римських колег.

Проглянувши список, комісар оголосив:

— Крістіан Лор’єрі, асистент відділу історії мистецтва.

— Ви опитали його?

— Він не спілкувався з Ларою, не було приводу, щоб його опитувати. — Камуссо здогадався, про що вона думає. — Хай навіть він батько дитини і знає про це, сумніваюся, що він захотів би з нами розмовляти. Він одружений.

Сандра замислилась.

— Інколи слід когось спровокувати, щоб викликати в нього реакцію, — сказала жінка, хитро посміхаючись.

— Як ви хочете це зробити?

— Передусім я мушу надрукувати ці фото.

Коридорами відділення архітектури постійно никали студенти. Сандра зауважила колись, що в університеті молодь уподібнюється до решти залежно від напряму навчання. Немовби вони мають той самий генетичний код, який виявляється в типових ознаках. Наприклад, студенти права недисципліновані й змагаються між собою. Студенти медицини — непривітні й без почуття гумору. Філософію вивчали меланхоліки, що носили завеликий одяг. Ті, хто вступив на архітектуру, були розпатлані й постійно заклопотані.

Сандра попросила портьє, щоб показав їй дорогу до кабінету Крістіана Лор’єрі, і саме шукала його прізвища на табличках, розміщених біля дверей. Сандра надрукувала в управлінні фото з мобільного. Це була вілла Єремії Сміта, а також фотографії, зроблені Давідовою «лейкою», які, на щастя, вона скопіювала у ванній квартири Інтерполу. А також фото помешкання Лари й каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Подумати лишень: вона хотіла їх видалити, вважаючи, що вже не будуть потрібні!

Двері в кабінет асистента відділу історії мистецтва були відчинені. Лор’єрі сидів, закинувши ноги на стіл і читаючи якийсь журнал. Це був гарний сорокарічний чоловік, з густою шевелюрою, за ним упадали студентки. Його індивідуальність підкреслювали спортивні черевики «All Star». Таке взуття інформувало, що він кімнатний революціонер.

Сандра постукала в прочинені двері й усміхнулася.

Асистент підвів погляд від журналу.

— Іспит перенесено на наступний тиждень, — кинув Лор’єрі.

Сандра ввійшла, не чекаючи запрошення. Відчувала, що їй допоможе атмосфера свободи, яка панувала в приміщенні.

— Я не на іспит.

— Якщо хочете поговорити, прошу прийти в непарний день.

— Крім того, я не студентка. — Вона показала йому свій значок. — Сандра Веґа, з поліції.

Лор’єрі не здавався заскоченим, але не простягнув руки для привітання. Обмежився тим, що зняв ноги зі столу.

— Маю поцікавитися: чим можу допомогти? — усміхнувся чоловік, намагаючись здобути її прихильність.

Привабливість Лор’єрі викликала в ній відразу. Він скидався на Шалбера. Асистент, на його нещастя, навіть не здогадувався, як ця ознака знецінює його в очах жінки.

— Я розслідую одну справу й потребую думки історика мистецтва. Мені порадили вас.

Здивований Лор’єрі спер лікті на стіл.

— Неймовірно! У чому річ? Чи писали про це газети?

— Справа конфіденційна, — оголосила Сандра, підморгнувши.

— Так, я розумію. Я у вашому розпорядженні.

Чоловік знову всміхнувся.

«Якщо він зробить це ще раз, я вдарю його по голові пістолетом», — подумала Сандра.

— Я прошу глянути на кілька фото. Чи впізнаєте ви ці місця? — Вона подала йому знімки каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. — Ми знайшли їх у кишені одного підозрюваного й не знаємо, що на них.

Лор’єрі надів окуляри й узявся переглядати фотографії. Брав їх до рук по одній і підносив до очей.

— Тут є надгробки, отже, я сказав би, що це каплиця. Дуже схоже на те, вона в якомусь храмі.

Сандра уважно стежила за чоловіком.

— Оздоблення витримано в різних стилях, тож важко сказати, де це. — Оглянувши понад десять фото, він натрапив на перше з квартири Лари. — Я бачу тут одне, яке не має зв’язку з… — Він замовк; коли побачив друге і третє, посмішка зникла з його обличчя. — Чого ви від мене хочете? — Лор’єрі запитав, не наважуючись поглянути Сандрі в очі.

— Ви вже були колись у цій квартирі, чи не так?

Асистент відклав фото і схрестив руки на грудях.

— Лише раз. Може, двічі.

— Згодьмося на тому, що тричі. Це правда? — загонисто спитала Сандра.

Лор’єрі кивнув.

— Чи були ви там і того вечора, коли Лара зникла?

— Ні, того вечора не був.