Читати книгу - "Багряна кнея, Еллі Гарус"

Перша сотня ворожих коней наближалася. Зелена жижа підхопила княгиню під руки та понесла на відстань з якої вона могла спостерігати за баталіями не наражаючись на небезпеку. Спочатку болото затверділо, набуло цілісності з метою пропустити більше ворожих скакунів на середину поля, таким чином їх заманюючи. Лізетт намагалася порахувати залізні підкови, однак вони миготіли так швидко, що голова йшла обертом.
  — Час! – скомандувала княгиня і болото виявило ворогові справжню сутність.

Копита коней одразу ж почали провалюватися та ув'язати. Тварини ржали, тривожно фиркали, скидаючи вершників зі спини. Лізетт не була кровожерливою, але контроль над ситуацією й розправа над ворогами доставляли їй емоційне задоволення. Десь у глибині душі пульсувало співчуття до цих підневільних чоловіків, які вирушили на вірну смерть заради свого лорда, але вони її вороги. На відміну від вахнархців, жорстокі, дебелі воїни Аркхенського готові знищувати все на своєму шляху, бо пішли на війну не відстоювати честь та незалежність власної держави, а задля задоволення лордівських амбіцій.

Крики людей та іржання змішалися у громозвідний шум. Болото затягувало воїнів всупереч всім їхнім опорам. Перед очима Лізетт повільно, застигаючи в єдиній позі, промайнули чоловічі ноги, кінські хвости, сталеві наконечники списів. Вона майже перестала чути звуки, тільки стукіт власного серця, й зненацька почала втрачала контроль над тим, що відбувається поруч. Проте як тільки нові ворожі тіла опинялися в полоні жижі, княгиня відчувала прилив сил. Лізетт ніби сповнювалася цими забраними душами. Хтось невидимий підійшов до неї та ляснув широкою долонею по спині. Обернувшись, вона не побачила поряд нікого. Знайомий голос знову диктував їй, що робити:
  — Чого ти чекаєш?
  — То був ти?! Я не знаю що далі...
  — Розкинь руки, роз'єднай пальці, відчуй кожною фалангою міць, силу… – не гаючи часу, Лізетт повторювала за ним, – та головне, не поспішай, у цій справі ні до чого квапливість, слідкуй за срібними нитками, що тягнуться до тебе, спіраллю обвиваючи пальці. Бачиш? Тобі помітне їхнє сяйво?

 — Так! Звідки вони з'явилися?
  — Вони лишилися від ворожих душ. Їхні сили нині твої. А тепер почекай слушної хвилини, дочекайся… тільки-но кожен твій палець буде в нитках, стисни руки в кулаки й натягни їх на себе, як повід на коні. Впусти нитки в себе.
  — Навіщо мені забирати ворожі сили?
  — Якщо лишити їх тут, вони повернуться до своїх господарів та всі твої старання будуть марними!
Болотяна темрява густішала. Лізетт хмикнула, руки та ноги від довгої напруги заніміли.
  — Щось підказує, що я звалюся від надлишку такої сили. Я не стикалася з таким раніше.
  — Невже злякалася? – голос насміхався, але зла у тому Лізетт не відчула.
  — Ні, просто не хочу підвести Міхая та воїнів.
  — Якщо так, то настав час тягнути нитки на себе. Живіше, Тцерто! На себе!

Княгиня напружила руки й заплющила очі, чекаючи зіткнення з невідомим. Миттю в її тіло встромилися десятки маленьких гострих голок. Вона безмовно ахнула, похитнулася, на сам кінець розплющивши очі, і тут же впала на дно болота, бо сили гравітації її більше не утримували. Земля продовжувала заманювати воїнів Аркхенського, створюючи в їх очах ілюзію суші, десяток за десятком поглинало болото.

Темна димна постать, якій належав невидимий голос, опустилася на дно болота поряд зі знерухомленою Лізетт. Він спокійно дочекався поки останні срібні струмені встромляться в тіло княгині й зникнуть під її шкірою. Потім він підхопив княгиню на димчасті руки, що з'явилися з повітря, й зник разом з нею, залишаючи по собі чорний туман.

***

Прокинувшись від довгого безпам'ятства, Лізетт насамперед задумалася про наслідки баталії на Багряній кнеї: чим усе закінчилося? Вона спробувала пристати на ліктях, але біль капканом встромився їй у спину й вона безсило впала на подушку. Чому вона не пам'ятає, що сталося після того, як опанувала ворожі сили? Лице княгині зблідло: а що з Міхаєм? І де вона зараз перебуває? Дивне місце, майже темрява, але власні руки та тіло княгиня бачила. Тепер дихається вільно. Повітря просякнуте сумішшю ефірних олій, запашним вереском та свіжоскошеною травою. Вона немов опинилася в обіймах весни. Сторонніх звуків не чутно. Скільки ж часу минуло і що сталося з тими силами, що увійшли до її тіла?! Легені скувало від нових запитань.
  — Отямилася… – прошепотів голос над вухом Лізетт, вона здригнулася від несподіванки.

Голос належав тій самій димній істоті. Княгиня схаменулась, відчувши на собі його невидимий погляд.
  — Я не пам'ятаю, що було після того, як ворожі сили вп'ялися в мене. – Лізетт повернула голову на голос, сподіваючись нарешті зустрітися з його власником.
  — Ти впала на дно болота й знепритомніла. Те очікувано. Ти ще мало знаєш про власні здібності та про те, як управляти силою земель. Левова частка з них й досі не прокинулася, але твоє єство незворотне. Запам'ятай, Тцерто, ніколи не відмовляйся від того, хто ти, що ти маєш, і для чого народжена; та від своєї долі не біжи, інакше занапастиш не тільки себе, а й вахнархську династію та народ.

Лізетт задумливо дивилася в одну точку у темряві. Вона розуміла про що застерігає її голос, бо встигла за цей рік зіткнутися з речами, які до цього часу видалися б їй немислимими. Перш за все, при спробах втечі землі її не відпускали. Річка Тея говорила з нею. Замок на Туманній горі допомагав загоювати рани, надавав сил, однак варто було подумати про втечу, як все поверталося! Вахнарці бачать у ній те, чого вона сама до кінця не розуміє. Вона стала не просто дружиною їхнього князя, вона і є частиною цього роду, у її венах кров вахнархських предків. Кров, яку не змити, не розбавити, не очорнити.
  — Якби я не стала дружиною Міхая… землі прокляли б мене?
  — На твою долю прийшов би нескінченний судний день. Проте то не головне…
Лізетт відчула легкий вітерець на щоці. Голос застиг перед нею.
  — А що ж головне?
  — Ти прийняла Міхая всім серцем, не тільки, як князя, а як чоловіка. Хоча спершу показувала характер у спробах втікти геть.
  — Я боялася його. – Хмикнула, склавши руки на грудях. — До того ж у мене є свої погляди та думки.
Невидимий голос розреготався.
  — Опиралася й ненавиділа, але минув час і немає в тобі більше сил упиратися від того без чого нині життя не уявляєш, як без повітря.
Лізетт змовчала, а згодом тихенько поцікавилася:
  — Як він там? Живий? Що з битвою?
  — Вкотре Аркхенський відкликав військо. Міхай живий, звичайно, такого князя без бою не здолати. Правда мається, з ніг збився, бо тебе шукає, проклинаючи світі.
  — Будь ласка, поверніть мене додому!
  — Додому?
  — До замку на Туманній горі.
  — А як же Гертрун?
  — Давно я там чужа. Байстрючкою народилася, так і залишилася не рідною. Байстрючка без роду виявилася вахнархської крові по материнській лінії!
  — Ми набагато складніше, ніж собі здаємося. Твоя мати накликала своїм непослухом лихо не тільки на себе, а й на дитину. Ти – дитя цих земель, і мала народитися тут на заході сонця. Вона не послухалася твого батька... справжнього батька.
  — Справжнього?!
  — Кров від крові, Тцерто. Хері мала стати його дружиною, але втекла та багато років ховалася на чужих землях. Якось вона повернулася, а тоді знову вирішила втекти з вахнархських земель, тільки цього разу вона тікала не сама, а з тобою під серцем.
  — Тобто він заволодів нею?! – Лізетт сіла, забувши про жахливі болі в спині. — Насильно?!
  — Він її кохав понад усе, вона його доля.
  — Хіба то можливо?! – похитала головою. — Я чула, якщо дружина щиро захоче народити спадкоємця, тільки тоді це станеться, з її волі.
  — Вона не була дружиною твого батька… лише з волі княгині народжуються спадкоємці в княжому роді. Херувіма відмовилася від власної долі свідомо. Вже точно не відомо, чому вона понесла дитину у своїй утробі.