Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Струнка теорія, — подав голос Лужний, який досі мовчав. — Але якщо все так, то чому після смерті Замриги неприємності Костогриза і лікарні не припинилися?

— Я ж і пояснюю — наголосив господар. — З’явилися нові люди. Вони хочуть того самого, що й покійний. І працюватимуть далі у тому ж напрямку, доки не досягнуть мети. Що незрозуміло? Ось…

Натиснувши якісь клавіші, Журбенко вивів на монітор зображення «міцубіші» та двох чоловіків.

— Ось вони. Можливо, ці люди — лиш інструмент у чиїхось руках, але вони встигли вже насолити майже усім тут присутнім. Це вас, Вадиме Борисовичу, вони надурили, залишивши ні з чим. Це вас, пані Ольго, вони найняли для компрометації лікарні, а потім, коли ви передумали, переслідували на нічній дорозі. Скажу більше — з неофіційних джерел я встановив, що їх розшукує слідчий прокуратури Валігура. Причина цього, швидше за все, його дружба з нашим головним. Гадаю, саме з подачі Костогриза ці двоє потрапили у поле зору слідчого.

Запанувала мовчанка. Вадим і Щерба багатозначно перезирнулися.

— Юрію Васильовичу, ви не будете заперечувати, якщо ми з Андрієм вийдемо на кілька слів? — запитав Лужний.

— Звичайно, — розвів руками Журбенко.

Вийшовши надвір, вони закурили.

— Це справді ті, що «нагріли» мене на виїзді за кордон, — затягуючись, промовив Лужний. — Я упізнав. Гадаю, це кореша твоєї Жанни. І вони зараз десь поблизу.

— І що?

Щерба виглядав знервованим і важко дихав.

— Думай сам. Вони мають конкретні плани, пов’язані з нашим містом, і нікуди звідси не подінуться.

— Це я зрозумів, — похмуро відповів Андрій, відкидаючи недопалок.

— А якщо зрозумів, нам варто погоджуватися. Разом боротися легше. Біс із ними — тими скарбами, яких, швидше за все, не існує. Питання в іншому. У тебе є жінка, яка тобі небайдужа. У мене свої проблеми. Їх легше вирішувати разом з усіма.

— Ходімо, — наче не почувши, промовив Андрій. — Послухаємо, що далі.

Їх чекали. Всі запитально на них дивилися, тому Вадим промовив, звертаючись до Журбенка:

— Ми з’ясували між собою те, що хотіли. Що далі?

— Далі я стверджую, що ці двоє — представники третьої сторони, яка нікуди не зникла зі смертю Замриги, і яка створює проблеми кожному з нас і усім разом. І якщо хтось вважає, що може вирішувати власні проблеми відокремлено від колективу, — глибоко помиляється. А тому ще раз пропоную об’єднатися і діяти узгоджено та чесно по відношенню одне до одного. На випадок згоди усіх присутніх, можу взяти на себе функції координаційного центру. Власне, на щось більше у такому стані я не здатний.

— Усі ці висновки — наче вилами по воді… — скривився Щерба. — Ти, Юрію Васильовичу, розумна людина. Але і я можу не лише гайки крутити. Оці двоє — спільники покійного Замриги і будь-що бажають витягти з наших підвалів неіснуючі скарби.

Акцент на слові «неіснуючі» був поставлений з неабияким сарказмом, проте Журбенко лише кивнув головою. Щерба продовжив:

— Ці самі люди свого часу наробили шкоди Вадимові Борисовичу, який жив на той час хтозна де і ні сном ні духом про нашу лікарню з її проблемами не знав. І клопіт Вадима, пов’язаний з ними, почався ще там і тоді. І ось тепер він знову стикається з ними вже як представник нашого колективу… Ви хочете, щоб я повірив у такі співпадіння? Це неможливо. Країна велика, народу у ній багато, тому імовірність такого збігу реально мізерна. Тому усі твої висновки, Юрію Васильовичу, гадаю, просто висмоктані з пальця і підтасовані.

Журбенко думав недовго, хоча й не пропустив зауваження Щерби повз вуха.

— Розумію, куди ти хилиш. І зауваження твоє справді мало б сенс. Але… Гадаю, немає ніякого фантастичного збігу. Просто повинна існувати якась ланка, котра пов’язує одне з іншим. Однак ми її ще не відкрили.

Запанувала тиша.

— Я не належу до вашого колективу, але на пропозицію пристаю першою, — не вагаючись, промовила Ольга.

— Ну, ми з Ігорем давно з вами співпрацюємо, — сказав Хижняк. — Тому і далі продовжуватимемо.

— Я теж згодний, — присуваючись ближче до Ольги, повідомив Вересюк.

Тепер усі дивилися на Вадима і Щербу, чекаючи відповіді.

— Я погоджуюсь, — сказав Лужний.

— А мені куди тепер подітися? — Щерба, рознервувавшись, зірвався з місця. — Я завжди був з усіма, але… Якщо ми маємо на меті насамперед не нашкодити одне одному, а потім вже дбати про сумнівні багатства, то слід подумати.

— У мене відчуття, що думати вже ніколи, — зауважив Журбенко. — Механізм запущений і набирає обертів. Нам слід згуртуватися і триматися напоготові, аби не бути перемеленими поодинці, адже справа вже не тільки у скарбах. Давайте таки налиємо по келишку. Маю враження, що незважаючи ні на що, ми все ж досягли згоди.

Старий виглядав без перебільшення екзотично. Худі кістляві руки, зморшкувата шкіра і охайна доглянута борідка клином на чисто виголеному обличчі. Навіть той, хто жодного разу не був закордоном, міг з упевненістю сказати — дід звідти. Наші люди навіть у сімдесят виглядають інакше. На руках жодного мозоля, доглянуті нігті і благородний тремор. Голова старого дрібно погойдувалася з боку в бік. Воно й не дивно — дожити до такого віку не кожному випадає.

Коли ж він промовив кілька слів своїм рипучим голосом, усе одразу стало на місця. На історії хвороби, оформленій у приймальному відділенні, стояла адреса Труша і прізвище пацієнта Гайовий. Та, власне, перепитувати ніхто й нічого не збирався.

Його поклали до окремої палати, зробили кардіограму, зібрали консиліум і за годину закордонний гість вже отримував належне лікування. Власне, особливих болячок так і не знайшлося, адже атеросклероз та покручені суглоби бувають і в більш ранньому віці.

Труш днював і ночував біля старого, виносив судно, перестилав ліжко, догоджав медсестрам, не залишаючи його ані на мить. Другого ж дня, посадивши пацієнта на крісло-каталку, інженер повіз його по території навколо корпусів, сторожко роззираючись навсібіч, хоча людей, котрі б могли упізнати Колісника, вже, безперечно, не залишилося.

— Послухати б, про що вони розмовляють… — промовив Щерба, спостерігаючи за цією картиною у вікно.

— Нічого цікавого, можу тебе завірити, — похитав головою Вадим. — Якщо це справді він, то востаннє бачив оце все вісімдесят років тому. Тепер усе навколо змінилося, а у нього ще й маразм на додачу. Без толку ці намагання. Сидів би в своїй Америці. Тепер Труш його тут заїздить до смерті.

Прогулянки ставали регулярними. Інженер возив родича коридорами і навіть водив по сходах туди, куди не сягав візок. Старий дрібно трусив колінами, роздивляючись по стінах, і час від часу водив рукою та щось показував