Читати книгу - "Фатальне благословення, Луїза Пенні"

— В обличчя знала, та не розмовляла з ними. Звісно, бачила їх на керлінгу після Різдва.　

— Я так розумію, на службі напередодні Різдва в тутешній церкві теж.　

— C’est vrai.[135] — Ем усміхнулася цьому спогаду. — Ця дочка всіх обхитрила.　

— Як це? — Ґамаш був неабияк здивований, почувши таку характеристику.　

— О, не в підступному сенсі. Не як її мати. Хоча й Сісі не була такою хитрою, як їй хотілося б вірити, її було наскрізь видно. Ні, Крі була сором’язливою, замкнутою. Ніколи не дивилася в очі. Але в неї виявився найчарівніший голос. У нас аж перехопило подих, коли ми почули її спів.　

Емілі згадала різдвяну службу в переповненій каплиці. Тоді вона подивилася на Крі й побачила, як змінилася дівчина. Радість зробила її прекрасною.　

— Вона була схожа на Девіда, коли той грав Чайковського.　

А потім та сцена біля церкви.　

— Про що ви думаєте? — тихо запитав Ґамаш, помітивши стурбований вираз на обличчі Ем.　

— Після служби ми стояли на вулиці. Сісі була з другого боку церкви. Звідти стежка йде прямо до їхнього будинку. Ми не бачили її, але чули. А ще був дуже дивний звук. — Емілі стиснула губи, намагаючись пригадати його. — Схоже на стукіт кігтів Анрі об дерев’яну підлогу, коли я забуваю їх підстригати. Цокання, тільки гучніше.　

— Гадаю, я можу розкрити вам цю таємницю, — сказав Ґамаш. — То, напевне, були її чоботи. Вона купила собі на Різдво чобітки зі шкури тюленят. Із металевими кігтями на підошвах.　

Ем була шокована, на обличчі з’явився огидливий вираз.　

— Mon Dieu,

то якої Він думки буде про людей?　

— Ви казали, що чули ще щось, окрім цокання її чобіт?　

— Вона кричала на свою дочку. Накинулася на неї. Це було моторошно.　

— За що саме вона її лаяла? — запитав Ґамаш.　

— За те, як вона була вдягнена. Крі дійсно була вбрана досить оригінально. На ній, здається, був рожевий сарафан. Однак насамперед Сісі причепилася до голосу Крі, її співу. Голос у дівчинки божественний. Не в тому сенсі, у якому вживає це слово Ґабрі, а справді божественний. А Сісі насміхалася зі своєї дочки, принижувала її. Ні, навіть більше. Вона буквально знищувала її. Жах. Я все це чула й нічого не зробила. Нічого не сказала.　

Ґамаш мовчав.　

— Ми повинні були її захистити. — Голос Емілі був тихим і спокійним. — Ми всі на Святвечорі були свідками вбивства, бо так воно й було, старший інспекторе. Я не маю жодних ілюзій щодо цього. Тієї ночі Сісі вбила свою доньку, а я їй допомогла.　

— Ви берете через край, мадам. Не драматизуйте докори сумління. Я знаю, що вам прикро від того, що сталося, і я згоден, щось треба було зробити. Але я також знаю, що цей випадок біля церкви не був поодиноким. Трагедія життя Крі в тому, що іншого вона й не знала. Це для неї було як сніг узимку. — Вони обоє подивилися у вікно. — Образи накладалися одна на другу, доки Крі не зникла під ними остаточно.　

— Я повинна була щось зробити.　

Вони на мить замовкли. Емілі дивилася на вулицю, а Ґамаш дивився на неї.　

— Я чула, завтра буде хуртовина, — перервала мовчанку Емілі. — Передають штормове попередження.　

— Обіцяють сильну завірюху? — Для нього це була новина.　

— За прогнозом, може випасти до тридцяти сантиметрів снігу. Ви коли-небудь потрапляли в хуртовину? — запитала вона.　

— Одного разу, коли їхав до регіону Абітібі[136]. Було темно, дороги були порожні. Я втратив орієнтацію. — Він знову побачив сніговий вихор у світлі фар. Тоді йому здалося, що той сліпучий стовп вбирає в себе весь світ. — Я повернув не туди й опинився в непроїзному місці. Дорога продовжувала звужуватися. Звісно, я сам　 винен. Я був упертим, — прошепотів Ґамаш, нахилившись до Емілі. — Ш-ш-ш… — Він озирнувся.　

Емілі усміхнулася.　

— Це буде нашим маленьким секретом. Крім того, я впевнена, що ніхто не повірить. І що сталося?　

— Дорога ставала все вужчою і вужчою. — Він простягав уперед руки, звужуючи між ними відстань, доки його долоні не склалися, наче в молитві. — Уже майже неможливо було розгледіти дорогу, яка на той час перетворилася на звичайну стежку, а далі, — він перевернув руки долонями догори, — вона зникла, кінець. Лишився тільки ліс і сніг. Кучугури снігу до дверей машини. Ні проїхати вперед, ні повернутися назад.　

— То що ж ви зробили?　

Він завагався, не знаючи, що відповісти. Усі відповіді, які спадали йому на думку, були правдивими, але у правди є кілька рівнів. Він знав, про що збирається її запитати, тому вирішив, що вона заслуговує на таку ж повагу.　

— Я почав молитися.　

Вона подивилася на цього великого, упевненого в собі чоловіка, що звик командувати, і кивнула.　

— Про що ви молилися?　

Вона не відпускала його з гачка.　

— Незадовго до того, як це сталося, ми з інспектором Бовуаром розслідували справу в маленькому рибальському селищі під назвою Бей де Мутон, що на північному березі річки Святого Лаврентія.　

— Земля, яку Бог дарував Каїну, — несподівано сказала вона.　

Ґамашеві була відома ця цитата, хоч серед його знайомих її мало хто знав. У 1600-х роках, коли дослідник Жак Картьє вперше побачив цей пустельний　скелястий виступ у гирлі річки Святого Лаврентія, він записав у своєму щоденнику: «Це, напевне, та земля, яку Бог дарував Каїну».　

— Можливо, мене тягне до тих, на кому лежить прокляття. — Ґамаш усміхнувся. — Можливо, саме тому я полюю на вбивць, таких як Каїн. Місцевість безплідна й пустельна; там практично нічого не росте, але для мене то майже нестерпна краса — звісно, якщо знаєш, де дивитися. Тут побачити красу легко. Вона всюди. Річки, гори, села, особливо Три Сосни. Але в Бей де Мутон краса не така очевидна. Її треба шукати. Вона в лишайнику на скелях і в крихітних, майже невидимих, фіолетових квіточках: щоб побачити їх, треба опуститися на коліна. Вона у весняному цвітінні морошки.　

— Ви знайшли свого вбивцю?　

— Так, знайшов.　

Але його інтонація підказала їй, що це ще не вся історія. Не дочекавшись продовження, вона вирішила запитати.　

— А що ще ви знайшли?　

— Бога, — просто відповів Ґамаш. — У закусочній.　

— Що він їв?　

Питання було настільки несподіваним, що Ґамаш завагався, але потім розсміявся.　

— Лимонний пиріг із меренгою.　

— А звідки ви знаєте, що Він був Богом?　

Розмова йшла не так, як її уявляв собі старший інспектор.　

— Я не знаю, — зізнався він. — Він міг бути просто рибалкою. Принаймні одягнений він був як звичайний