Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Поки ми обмінювалися люб’язностями, я краєм ока спостерігав за сином. Малюк не здавався напруженим. Він сидів на стільчику, підклавши долоні під стегна, та розглядав лабораторію. Кілька разів його погляд упирався в Меллорі Хардисон, дівчина щоразу йому підморгувала, проте Тео поспіхом відвертався.

— Давайте до справи, — Далтон глипнув на Тео, а потім м’яко запитав: — Джено ще не розповідав вам?

— Про що?

— Про те, чим ми тут займаємось.

— Я не встиг, — не обертаючись, повідомив лаборант.

— Зрозуміло, — доктор зробив невиразний жест рукою та попрямував до дверей. — Ліза Торнтон попросила мене ввести вас у курс справи. Я поясню, що можу, а потім ви самі вирішите, як ми вам можемо допомогти.

Лише після того, як Далтон зупинився біля виходу з лабораторії й озирнувся на мене, я збагнув, що жестом він кликав мене за собою.

Я підвівся, взяв Теодора за руку.

— Залиште хлопчика тут, — Далтон провів магнітною карткою по замку.

Я наїжачився:

— Ні.

— Не хвилюйтеся, ми йдемо до сусідньої лабораторії. Десять кроків далі коридором.

Тео, задерши голівку, дивився на мене.

— Побудеш тут, чемпіоне?

Малюк не відповів.

— Мені треба поговорити з отим дядьком, — я показав на доктора Далтона. — Його ім’я Енді, чудне, правда? А ти залишишся з Меллорі.

— Я не заважатиму вам, — утиснувши голову між пліч, прошепотів Тео.

Я присів, злегка скривившись, коли хруснуло в коліні:

— Ти мені ніколи не заважаєш, чемпіоне, та той дядько, — я махнув рукою в бік Далтона, що, вичікуючи, тримав двері напівпрочиненими, — соромиться перед тобою розмовляти. Уявляєш? Такий дорослий і соромиться, — попри те що малюк притиснувся до мене, настрашеним не виглядав. — Я вийду до сусідньої кімнати й швидко повернусь. А ти поки можеш посидіти за комп’ютером, — я підняв голову й англійською звернувся до Меллорі Хардисон: — Увімкніть йому щось на комп’ютері.

Та кивнула, розтягнувши повні вуста у посмішці:

— Без проблем.

— «Ніндзяґо», — так само пошепки попросив Тео.

— Йому подобається «Ніндзяґо», — сказав я. — Знайдіть йому на YouTube. Не обов’язково мультики, можна про конструктори, а далі він уже перемикатиметься серед рекомендованих відео.

Кремезна білявка підтягнула до себе ще один стільчик. Я вмостив на нього Теодора та погладив його по голівці. Малюк мовчав.

— Я недовго, — запевнив я й на порозі озирнувся. Хлопчак сидів, викрутивши голову заледве не на 180°, і мовчки проводжав мене поглядом.

70

Завдяки трьом широченним, на всю стіну, вікнам лабораторія, куди привів мене Енді Далтон, здавалася значно більшою, ніж була насправді. Коло підвіконня стояв стіл із комп’ютером і лотками для паперів, на стіні навпроти висіла інтерактивна дошка. У глибині стриміла химерна конструкція, яка складалася зі схожого на стоматологічне крісла з металевими опорами для ніг і півдесятка моніторів з екранами різного розміру. На кріслі, неначе скальп якогось робота, лежав гумовий шолом зі жмутком тонких чорних дротів, що відходили від його нижньої частини.

— Учора весь день думав, що вам розповідати, — почав американець, скидаючи жакет. — Непросто втиснути у півгодинну лекцію все напрацьоване впродовж трьох років. Зрештою вирішив спочатку показати, а потім пояснювати. Так буде легше.

Він накинув халат, підійшов до стола та захопив із лотка біля монітора кілька аркушів із кольоровими малюнками. Вказав рукою в бік крісла.

— Надягайте.

— Що надягати?

— Гумовий шолом з електродами. Натягніть його на голову.

Я підозріло зиркнув на американця.

— Це цілком безпечно, — смикнувши краєчками губів, зауважив Далтон.

— Усі лікарі так кажуть.

Я підступив до крісла й узяв те гумове чортзна-що до рук. Шолом був важким, відчувалося щось заховане в гумі. Щось металеве. Далтон наблизився до мене, нетерпляче виблискуючи очима з-під рідких брів:

— Ну?

Притримуючи рукою дроти, я обережно насунув шолом на голову. Поправив волосся, глипнув на американця.

— Не тисне?

Важкі дроти пригинали голову донизу, та особливого дискомфорту це не викликало.

— Ні, нормально.

— Чудово! — і доктор Далтон розклав переді мною аркуші.

Усього їх було чотири: Велика червона пляма на Юпітері[56], єнот, що тримає в руках шматок яблука, сфотографований крупним планом бедрик на ромашці й Кеті Перрі на червоній доріжці в чорному платті з глибоченним вирізом — звичайні, що нічим особливим не вирізняються, фотографії з Інтернету. Далтон натиснув кілька кнопок під екранами. Під кріслом щось рівномірно загуло, а монітори почали один за одним спалахувати.

— Станьте спиною до стола, — попросив він, — і не обертайтеся. Стійте так, щоб я не бачив ваших очей, домовились?

— Навіщо?

— Зараз дізнаєтесь, — він повернувся до робочого стола.

Через секунду я почув звук увімкнення комп’ютера.

— Відверніться і… е-е… зачекайте хвилинку, мушу дещо налаштувати… — клацання клавіатури, — так… отак… чудово, — Далтон прокашлявся: — А тепер, пане Белінськи… е… Мироне, гляньте на одну з фотографій перед вами. Виберіть одну будь-яку, сфокусуйте на ній погляд, але не повертайте голову, щоб я зі свого місця не міг здогадатися, на який знімок ви дивитеся. Готові?

Хоч це здавалося дурнуватим розіграшем, я погодився:

— Так.

— Тоді починаємо.

Стоячи перед кріслом спиною до вікон, спершу глянув на Кеті Перрі, та відразу потому перескочив на Юпітера.

У в’язкій, ледь розбавленій тихим гудінням апаратів тиші спливло півхвилини.

— Як довго мені дивитися?

Доктор Далтон не відповів. Я переступив із ноги на ногу та, карбуючи кожне слово, повторив запитання:

— Як довго я маю…

— Ви зараз дивитеся на картинку з Юпітером. Не відволікайтеся, будь ласка. У вас так багато всього в голові, що я ледве розрізняю, на чому ви сконцентровані.

Я глитнув слину, подумав — насправді нічого я тоді не подумав, навпаки, на секунду завис — і зиркнув на бедрика. У ту саму мить:

— А тепер на комаху на квітці, — впевнено виголосив американець. — Уже краще!

Я повів очима вбік і втупився поглядом у Кеті Перрі. Значно старший за мене доктор Далтон по-хлопчачому гигикнув:

— На виріз плаття співачки. Гарні цицьки, погоджуюсь! Дивно, що ви аж за третім разом звернули увагу.

Секунду повагавшись, я повернувся до Юпітера.

— А зараз знову дивитеся на планету.

Я видихнув і заплющив очі. Спершу Далтон здивовано крекнув, а тоді резюмував:

— Схоже, ви заплющили очі, пане Белінськи.

Він підвівся, підійшов до мене та, відсунувши ілюстрації, вмостився у крісло. Склав руки між колінами:

— Ну як? Що скажете?

Американець дивився на мене примружившись, наче крізь дірки в ґудзиках.

Я тихо пирхнув:

— Я