Читати книгу - "Нетопир"

— Гм, — сказав Хесус Маргес. — Таке відчуття, що ви полюєте на дуже велику дичину. Яка винагорода?

— Я там був, — вів далі Харрі, широко розплющеними очима дивлячись на вентилятор. — Звичайно. Ось чому звуки здалися мені знайомими. І це булькання. — Він обернувся до всіх: — Сіднейський акваріум!

— Гм, — Маргес підняв окуляри на світло. — Цікава думка. Я й сам там бував. Такий сплеск може, наприклад, бути від хвоста дуже великого морського крокодила.

Коли він одірвав погляд від окулярів, у кімнаті, крім нього, нікого не було.

Сьома година.

Зазвичай на короткому відтинку шляху від ділянки до бухти Дарлінґ вирувало життя, але зараз буря прогнала звідти і людей, і машини. Та Леб’є все ж увімкнув мигалку, завдяки чому один з випадкових пішоходів уник потрапляння під колеса, а декілька зустрічних водіїв — зіткнення з їхньою машиною. На задньому сидінні Водкінс, як завжди, тихо чортихався, на передньому — Маккормак телефонував до акваріуму, щоб попередити про майбутнє затримання.

Вони звернули на площу перед акваріумом. Вітер шарпав прапори над бухтою, на пристань з гуркотом накочували хвилі. На місці вже стояло декілька поліцейських машин, виходи було перекрито.

Маккормак віддавав останні розпорядження:

— Юне, роздаєш нашим фотографії Тувумби. Водкінсе, йдеш зі мною до кімнати охорони. Леб’є, Харрі — починаєте шукати. За декілька хвилин акваріум зачиняється. Ось рації. Миттю — мікрофон у вухо, другий — на лацкан піджака. Перевірте, щоб усе працювало. Триматимемо з вами зв’язок з поста охорони, ясно?

Коли Харрі вийшов з машини, сильний порив вітру мало не турнув його додолу. Зігнувшись у три погибелі, вони нарешті дісталися місця.

— На щастя, сьогодні тут не надто багато народу, — зауважив Маккормак. Після невеликої пробіжки в нього вже була задишка. — Через погоду, напевно. Якщо він тут, ми його знайдемо.

Їх зустрів начальник охорони. Потім він пішов разом з Маккормаком і Водкінсом. Харрі з Леб’є перевірили зв’язок і, проминувши каси, подалися в людний коридор.

Харрі намацав під одягом пістолет. Зараз, освітлений і з людьми, акваріум мав зовсім інший вигляд. Здавалося, вони з Бірґітою були тут дуже давно, в якійсь іншій епосі.

Він намагався не думати про це.

— Ми на місці, — упевнений голос Маккормака заспокоював. — Зараз вивчаємо камери. До речі, ми вас бачимо. Рухайтеся далі.

Коридори акваріума описували коло і приводили відвідувачів назад до входу. Леб’є з Харрі пішли проти потоку людей, щоб бачити їхні обличчя. Харрі відчував, як скажено калатає його серце, як зашерхло в роті, спітніли долоні. Довкола лунала іноземна мова, і Харрі здавалося, що він опинився в якомусь бурхливому вирі серед людей різних рас і національностей. Усі вони йшли підводним тунелем, де Харрі з Бірґітою разом колись провели ніч. Діти, притиснувшись носами до скла, дивилися на розмірене життя підводного світу.

— This place gives mе the creeps,[112] — тихо сказав Леб’є і сунув руку за пазуху.

— Тільки тут, будь ласка, не стріляй, — попросив Харрі. — Не хочу, щоб тут опинилася половина бухти Джексона і десяток білих акул.

— Don’t worry,[113] — заспокоїв Леб’є.

Вони повернулися до входу з іншого боку. Людей майже не залишилося. Харрі вилаявся.

— Впускати відвідувачів припинили о сьомій, — сказав Леб’є. — Тепер тільки випускатимуть.

Заговорив Маккормак:

— Здається, пташка вилетіла, хлопці. Повертайтеся на пост охорони.

— Почекай тут, — сказав Харрі колезі.

Поряд з касою стояв знайомий чолов’яга у формі. Харрі вчепився в його плече:

— Привіт, Бене, пам’ятаєш мене? Я приходив з Бірґітою.

Бен обернувся і подивився на схвильованого білявого хлопця.

— Ще б пак! — відповів він. — Харрі! Так ти повернувся? Не дивно! Як там Бірґіта?

Харрі проковтнув слину.

— Послухай, Бене. Я з поліції. Ти, напевно, чув: ми шукаємо небезпечного злочинця. Ще не знайшли, але я відчуваю — він ще тут. Бене, ти знаєш акваріум ліпше за всіх — де він міг сховатися?

Бен наморщив лоба:

— Ну-у… Ти знаєш, де ми тримаємо нашу Матильду? Морського крокодила?

— Кажи!

— Між маленьким тюхтієм-скатом і великою морською черепахою. Тобто ми її туди перевели і готуємо заводь, щоб мати ще зо два крокодильчи…

— Зрозумів. Швидше, Бене!

— Гаразд… І енергійна людина, якщо не побоїться, може перестрибнути через огорожу.

— До крокодила?

— Вона ж сонна. Від кутка — п’ять-шість кроків до дверей, через які ми входимо, щоб погодувати чи помити Матильду. Але треба бути обережним. Такий крокодил — дуже швидкий. Не встигнеш і оком моргнути, як він тебе схопить. Якось ми…

— Дякую, Бене. — Харрі побіг назад, розлякуючи відвідувачів. — Маккормаку, говорить Ховлі, — сказав він у мікрофон. — Шукаю за крокодилячою кліткою. — Він підхопив під руку Леб’є. — Останній шанс…

Коли Харрі завмер поруч клітки з крокодилом, Леб’є здивувався і хотів було піддати ходу, та Харрі кинув: «За мною!» — і переліз через стіну плексигласу.

Коли він опинився по той бік, заводь почала закипати. Пішов білий дим, і на шляху до дверей Харрі побачив, як з води на коротких ніжках, немов на колесах, викотився зелений гоночний «болід». Ноги не слухалися, ковзаючи по піску. Десь далеко він почув зойки і побачив, як «болід» відкриває зубастий капот. Миттю опинившись біля дверей, Харрі вчепився в ручку. У якусь мить йому здалося, що двері не відчиняться. За секунду він уже був за стіною. У голові зринула сцена з «Парку юрського періоду», і Харрі замкнув за собою двері. Про всяк випадок.

Він дістав пістолет. У кімнаті, куди він потрапив, стояла нудотна суміш запахів мийних засобів і тухлої риби.

— Харрі! — гукав Маккормак. — По-перше, щоб потрапити туди, де ти зараз, необов’язково лізти в пащу крокодилу. По-друге, не метушися і почекай Леб’є.

— Не чут…но поган… в’яз…ок, сер, — відповів Харрі, дряпаючи мікрофон нігтем. — Далі… ду сам.

Відчинивши двері в іншому кінці кімнати, він опинився в круглій башті з крученими сходами посередині. Зробивши припущення, що внизу знаходяться підводні тунелі, він вирішив рухатися вгору. На наступному сходовому марші були ще одні двері. Харрі пошукав поглядом інші, але не знайшов.

Повернувши ручку, він обережно відчинив двері лівою рукою і увійшов, тримаючи перед собою пістолет. Усередині було темно. Запах тухлої риби ставав просто нестерпним.

Поряд з дверима Харрі намацав вимикач, але світло увімкнути не вдалося. Харрі зробив два обережні кроки. Під ногою щось хруснуло. Він зрозумів, що хтось розбив лампочку, і, затамувавши дихання, безшумно відступив до дверного отвору. Прислухався: чи був тут ще хто-небудь? Гуркотів вентилятор.

Харрі повернувся на сходовий марш.

— Маккормаку, — тихо сказав