Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Гаразд, слухайте. Це було останнього вечора перед нашим від'їздом з Парижа. Напередодні я гостював у Бена Галлахера в Солоні, і він влаштував fermeé — знаєте, коли кролики виходять попоїсти, ставлять отаку низеньку загорожу. Вранці ми стріляли кроликів, а по обіді виїжджали на полювання і стріляли фазанів; тоді ж таки я підстрелив chevreuil [66].

— Який це має стосунок до літератури?

— Стривайте. Останнього вечора у нас обідали Джойс із дружиною. На обід був фазан, та ще стегно chevreuil. Джойс і я напилися, бо я назавтра від'їздив до Африки. Ото вечірка була, господи!

— Оце так літературний анекдот, — сказав Старий. — А хто такий Джойс?

— Дивакуватий хлопець, — відповів я. — Написав «Улісса», «Улісса» написав Гомер, — заперечив Старий.

— А хто написав «Есхіла»?

— Теж Гомер, — відповів Старий. — Ви мене не зловите. Розкажіть іще якийсь літературний анекдот.

— Ви коли-небудь чули про Паунда?

— Ні,— відповів Старий. — Зроду не чув.

— Можу розповісти кілька непоганих анекдотів про Паунда.

— Певно, ви з ним з'їли якусь дичину зі смішною назвою, а потім напилися.

— Бувало й таке, — підтвердив я.

— Видно, веселе життя у вашої братії. А як ви гадаєте, з мене вийшов би письменник?

— А чому б і ні.

— Ну, тепер ми кинемо полювати, — мовив Старий до Мами;—і обидва будемо письменниками. Розкажіть нам іще якийсь анекдот.

— Знаєте, хто такий Джордж Мур?

— Це той, про кого писано: «Скоро в дорогу! За Джорджа Мура я прощальний келих п'ю»? [67].

— Той.

— То що ви розкажете про нього?

— Він уже помер.

— Надто невеселий анекдот. Ви можете розповідати куди кращі.

— Якось я зустрів його в книгарні.

— Це вже щось веселіше. Бачите, як цікаво він уміє розповідати.

— Якось і я завітала до нього в гості у Дубліні,— сказала Мама. — Разом із Кларою Данн.

— І що ж потім?

— Не застали вдома.

— Ні, скажу я вам, літературне життя — таки штука! — зауважив Старий. — Кращого годі й пошукати.

— Я ненавиджу Клару Данн, — мовив я.

— І я, — сказав Старий. — А що вона написала?

— Багато листів, — відповів я. — А Дос Пассоса знаєте?

— Не чував про такого.

— Ми з ним звичайно пили взимку гарячий кірш.

— І що було далі?

— Іншим це було не до вподоби.

— Єдиний письменник, з яким я зустрічався, — це Едвард Стюарт Уайт, — сказав Старий. — Я завжди зачитувався його книжками. Знаєте, гарні. А згодом і познайомився з ним. І він мені не сподобався.

— Ви робите успіхи, — мовив я. — Як бачите, літературний анекдот — не така вже хитра штука.

— А чому він вам не сподобався? — спитала Мама.

— А навіщо розвозити? Хіба не вийшов анекдот? Ваш чоловік 'теж так розповідає.

— Ну ж бо, скажіть.

— Надто вже корчив із себе бувалого. Очі звикли до неозорих просторів і таке інше. Буцімто забив силу левів. Не віриться, щоб він настріляв стільки. Ну, міг поганяти їх. А набити стільки не міг. Його б давно вже порішив котрийсь із них. Пише шикарні Статті до «Сетурдей Івнінг Пост» про того, як же пак його прізвище? А-а, Енді Бернет. Та ще як! А сам він мені страшенно не — Сподобався. Бачив його в Найробі — знай втуплював очі в неозорий простір. Коли бував у місті, одягався в найгіршу одежу. Влучний стрілець, кажуть.

— А ви теж, виявляється, з літературної братії,— сказав я. — Бач, якого анекдота розповіли!

— Він просто чудовий, — мовила Мама. — Ми коли-небудь будемо їсти чи ні?

— Господи, я думав, що ми вже поїли, — сказав Старий. — Тільки почни ці анекдоти. їм не буде кінця.

Після вечері ми ще трохи посиділи біля багаття, а потім пі-йли спати. У Старого, видно, було на думці одне, бо перш ніж Я пішов до намету, він сказав:

— Ви так давно чекаєте нагоди для влучного пострілу, тож Коли ця нагода випаде, не хвилюйтесь. Стріляєте ви добре, тож зачекайте й не хвилюйтесь.

— Гаразд.

— Я накажу розбудити вас якомога раніше.

— Гаразд. Я з ніг падаю, так хочу спати.

— На добраніч, містере Джексон! — гукнула Мама з намету.

— На добраніч, — відповів Старий. Він попрямував до свого намету з якоюсь кумедною скутістю, ступаючи в темряві обережно, наче був відкоркованою пляшкою.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Вранці мене розбудив Моло, потягши за ковдру. Я довго вдягався, потім вийшов з намету, промив очі, що злипалися від сну, і аж тоді по-справжньому прокинувся. Ще не займалося на світ, а біля багаття вже бовваніла темна спина Старого. Я підійшов до нього, зі своєю ранковою чашкою гарячого чаю з молоком у руці, чекаючи, поки чай трохи прохолоне.

— Доброго ранку!

— Доброго ранку! — відповів він хрипким шепотом.

— Як спалося?

— Дуже добре. Як себе почуваєте?

— Нічого, тільки ще спати хочеться.

Я пив чай і випльовував чаїнки у вогонь.

— Можете поворожити на них, — запропонував Старий.

— Немає потреби.

Ми поснідали при світлі ліхтаря холодними слизькими абрикосами, підігрітим січеним м'ясом з гострим томатним соусом, яєчнею з двох яєць і теплою живодайною кавою. Після третьої чашки Старий сказав, замислено дивлячись поперед себе й посмоктуючи люльку:

— Рано мені ворушитися після вчорашнього.

— То ви перебрали?

— Трошки.

— А я ворушуся, — відказав я. — І мені нічого.

— То все через ті кляті анекдоти, — сказав Старий. — Мемсаїб, мабуть, думає, які ж бо ми дурні базіки.

— Я згадаю ще кілька.

— Нема кращого, ніж хильнути. Не знаю, чого часом буває погано.

— То вам погано?

— Не зовсім.

— Ковтніть краплину.

— Це я, видно, натрясся в отій клятій машині.

— Отже, сьогодні — вирішальний день.

— Пам'ятайте: головне — спокій.

— Це ви так за мене потерпаєте?

— Трошки.

— Зайве. Я цілком спокійний. Слово честі.

— От і гаразд. Тоді їдьте.

— Спершу треба кудись завітати.

Стоячи біля нашої похідної вбиральні, я дивився, як і щоранку, на яскраве сузір'я, що його романтики-астрономи назвали Південним Хрестом. Кожного ранку в той самий час я споглядав його, і це стало для мене якимсь урочистим ритуалом.

Старий уже стояв біля машини. М'Кола подав мені спрінг-філда, і я сів на переднє сидіння. Трагік і його слідопит сіли позаду. М'Кола примостився біля них.

— Ну, щасти вам! — сказав Старий.

Хтось ішов до нас від наметів. То була Мама в голубому халаті й протимоскітних чоботях.

— Щасти вам, — сказала й вона. — Щиро бажаю вам успіху.

Я помахав рукою, й машина з засвіченими фарами рушила до дороги.

Залишивши машину милі за три від солонцю, ми обережно підкралися До нього, але там було