Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

Гайрам, видимо, бажаючи утримати добрі стосунки із старим мисливцем, відразу ж виконав його прохання. Натті перерізав ремінець на шиї собаки й недбало мовив, повертаючи ніж власникові:

— Добрий ножака. Здається мені, йому не первина мати діло з такими ремінцями…

— Ти що, звинувачуєш мене в тому, ніби я випустив твоїх собак? — необачно вигукнув Гайрам.

— Випустив собак? — перепитав мисливець. — Ні, це я сам їх випустив. Я завжди спускаю їх з прив'язу, коли йду з хатини.

Неймовірний подив, з яким Гайрам вислухав цю явну брехню, остаточно переконав Натті в причетності мирового судді до цієї справи, хоч йому і не треба було ніяких підтверджень. Але старий мисливець більше вже не міг стримуватись.

— Послухайте, містере Дулітл, — обурено вигукнув він і сильно стукнув прикладом рушниці об землю, — не знаю, що вас цікавить у вігвамі такої бідної людини, як я, але кажу вам просто у вічі, що ніколи ноги вашої не буде там з моєї згоди. А будете нишпорити навколо, як сьогодні вранці, то я вас так пригощу — не зрадієте.

— А я тобі теж щось скажу, Бампо, — крикнув Гайрам, задкуючи. — Ти — порушник закону, а я — мировий суддя, і ти це незабаром відчуєш.

— Не дуже я злякався вас і вашого закону, — сказав Натті, клацнувши пальцями перед самим носом у мирового судді, — Забирайся, неробо, поки не дістав по заслузі! Та начувайся — коли ще побачу твою погану пику біля свого дому, то пристрелю, як сову, так і знай!

Справедливий гнів завжди має силу, що змушує коритись, і Гайрам не став випробовувати терпець старого мисливця. Коли він щез у кущах, Натті пішов до хатини. Там було тихо, як в могилі.

Він прив'язав собак і постукав у двері. Відчинив Едвардс, і Натті спитав:

— Усе гаразд, хлопче?

— Так, Натті, — відповів Олівер, — правда, хтось пробував відімкнути замок, але марно.

— Я знаю хто, — сказав Натті. — Але я налякав того шельму, тепер він на відстань пострілу не підійде сюди…

Він ще щось роздратовано бурмотів, але слів його вже не було чути, бо він увійшов усередину, зачинивши за собою двері.

РОЗДІЛ XXIX

Подейкують, скарбів у нього — сила.

Шекспір, «Тимон Афінський»

Коли Мармедюк разом з кузеном виїхав за ворота, він не мав бажання відразу починати розмову, бо серце його було ще сповнене ніжних батьківських почуттів. Річард теж мовчав, бо, на його гадку, розмова про таку важливу справу мала бути серйозна, звичайна дружня балачка тут не годилася. Отож першу милю вершники їхали в. цілковитій мовчанці. Але помалу ніжність і задумливість щезли з обличчя судді, й воно набуло властивого йому виразу лагідного гумору й доброзичливості.

— Ну, Діку, — мовив він, — якщо я довірився тобі й погодився на цю поїздку, то мені здається, я можу розраховувати й на твою довіру. Куди й чого ми так урочисто їдемо?

Шериф голосно, на весь ліс, кахикнув і, дивлячись просто перед себе, ніби прозираючи поглядом далеке майбутнє, відповів:

— Між нами завжди, можна сказати, зроду існувала різниця в одному питанні, судде Темпл. Не хочу звинувачувати тебе в тому, за що мусить відповідати природа, бо людина не винна у своїх природних вадах, так само, як і не повинна пишатися своїми чеснотами. Але, повторюю, в одному питанні наші погляди розходяться зроду, хоч різниця у віці між нами, як ти знаєш, становить лише два дні.

— Поняття не маю, Річарде, що то за питання. Мені здається, ми різнимося дуже і то майже у всьому…

— Це лише наслідки, сер, — перепинив його шериф. — Усі наші дрібні розбіжності виникають з однієї причини, й причина та — різна оцінка того, чого може досягти геній.

— Що, що, Діку?

— Я, здається, говорю чистою англійською мовою, судде Темпл; принаймні, мушу говорити, бо вчив мене мови батько, а він знав…

— … грецьку й латину, — урвав його Мармедюк, — мені добре відома обізнаність твоєї родини з мовами, Річарде. Але повернемося до суті справи. Куди й чого ми їдемо?

— Щоб справа була викладена як слід, сер, промовцеві треба дати змогу вільно висловлюватись. Отже, ти, судде Темпл, гадаєш, що людина відповідно до своїх здібностей може добре робити лише одне якесь діло, а я стверджую, що геній може обійтися без освіти і що бувають люди, яким усе до снаги.

— Як-от ти, наприклад, — усміхнувся Мармедюк.

— Не будемо переходити на особистості, сер. Я нічого не кажу про самого себе. Але у твоїх володіннях є троє чоловік, з природи обдарованих усебічним хистом, хоч діють вони кожен у своїй сфері.

— Отже, у нас набагато більше геніїв, ніж я сподівався. Що ж це за тріумвірат?

— Один з них — Гайрам Дулітл, тесля за фахом, як тобі відомо, — досить лише глянути на селище, щоб зрозуміти його заслуги. Він же виконує обов'язки мирового судді, і то так вправно, що куди там твоєму професійному юристові.

— Гаразд, це один, — погодився суддя з виглядом людини, що не бажає сперечатися.

— А другий — Джотем Рідл.

— Що?! Цей вічний буркотун, непосида, ледащо, міняйло, що кожні три роки переселяється до іншого штату, кожні півроку міняє ферму і кожної пори року має вже іншу роботу?! Вчора — хлібороб, сьогодні — швець, а завтра — вчитель! Втілення всіх вад поселенців без жодної позитивної риси для рівноваги! Ні, Річарде, він не годиться навіть для… А хто ж третій?

— Оскільки третій не звик вислуховувати на свою адресу такі зауваження, я не назву його, судде Темпл.

— Отже, можна зробити висновок, що ця трійця, до. якої ти належиш і яку ти й очолюєш, зробила якесь важливе відкриття.

— Я не казав, що належу до них, судде Темпл. Я вже казав тобі, що мова не про мене. Але відкриття справді зроблено, і то таке, що має тебе дуже зацікавити.

— То кажи далі, я — весь увага.

— Ні, ні, Дюку, хоч ти й не бозна-хто, але сподіваюсь, що в тобі не тільки й всього, що уваги, — має ж бути ще щось!

І шериф, розреготавшися від власного дотепу, зразу звеселився і почав розтлумачувати своєму терплячому кузенові що й до чого.

— Тобі відомо, Дюку, що в твоєму маєткові живе людина на ймення Натті Бампо. Прожив він тут, як я довідався, більше сорока років сам, а оце рже кілька місяців, як у нього завелися дивні приятелі.

— Частково — правда, і все — ймовірно, — відповів