Читати книгу - "Фауст"

Не діждеш наді мною влади!

Турбота

Щоб з мене більш не насміхавсь ти —

Піду, лишивши прокляття!

Сліпують люди все життя,

Ти ж під кінець осліпни, Фаусте!

(Дмухає на нього).

Фауст

(осліпши)

Навкруг лягає ніч кромішним адом,

Але не згасла розуму зоря;

Ще встигну я здійснить великий задум —

Усе рішає слово владаря.

До праці, люди, шарварком умілим!

Сміливу мисль явіть чудовим ділом!

Намічене нам виконати слід —

Беріть знаряддя, заступи, лопати!

За щирий труд, за щедрий піт

Ждіть неабиякої плати;

Одна душа та рук сто сот

Досягнуть творчості висот!

Просторе дворище перед палацом

Смолоскипи.

Мефістофель

Сюди, сюди! Шкитиль, шкитиль,

Розхитані лемури,

З кісток, в'язок і сухожиль

Латковані понури!

Лемури[116]

(хором)

Зачули ми твій голос лиш —

І вмить сюди примчали;

Либонь, прирізать нам велиш

Ти шмат землі чималий.

Сюди з вимірним ланцюгом

І гострими кілками

На клич прибігли ми бігом,

А нащо? — Не до тями.

Мефістофель

Та тут робота не яка —

Ви тільки власну міру знайте!

Найдовший хай ляга за мертвяка,

А інші — дерн навколо обкопайте,

А потім рийте яму там,

Як рили вже батькам, дідам!

З палати до тісної хати,

Хоч круть, хоч верть, доводиться махати.

Лемури

(копають із глузливими вихилясами)

Я молод був, я жив, любив —

За мед життя здавалось;

Гуляй, душа, без кунтуша! —

Співалось, танцювалось…

Підкралась старість тайкома,

Ціпком мене угріла,

Я, бідний, носом заорав,

Та не куди — в могилу!

Фауст

(виходить із палацу полапки, держачись одвірків)

Яка то втіха — чути брязк лопат!

Юрба, моїм покірна цілям,

Землі дає належний лад,

Виводить перепони хвилям

І морю творить строгу грань.

Мефістофель

(набік)

Шкода, старий, твоїх старань,

Шкода тих насипів і гатей!

Поживок матиме багатий

Нептун із того, чорт морський.

Усе те з вашим муравлищем

Кінець кінцем дотла ми знищим

Союзом пекла і стихій.

Фауст

Пригінчий!

Мефістофель

Я!

Фауст

Ти ж добре дбай,

Бери де хоч робочі руки, —

Вживай принади і принуки,

Плати, лести і підганяй!

Та щоб мені щодня ти говорив,

Наскільки посувається той рів.

Мефістофель

(півголосом)

Що треба буде, все ми зробим,

Та тут не ровом пахне — гробом.

Фауст

Край гір лежить гниле багно,

Весь край струїть грозить воно;

Його ми мусим осушити

І тим наш подвиг довершити.

Мільйонам ми настачим місця тут —

Стихію зборе їх свободний труд.

Простеляться лани широкополі,

Стада рясні заграють на роздоллі,

Круті горби зведе трудящий люд,

Укриє їх узорами споруд —

І заживе в цім краї, як у раї…

Нехай лютують хвиль скажені зграї,

Хай спробують де греблю ту прорвать —

Здолає гурт прорив затамувать.

Служить цій справі заповідній —

Це верх премудрощів земних:

Лиш той життя і волі гідний,

Хто б'ється день у день за них.

Нехай же вік і молоде й старе

Життєві блага з бою тут бере.

Коли б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю,

Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти!

Ніяка вічність не поглине

Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя.

Фауст заточується. Лемури підхоплюють його і кладуть на землю.

Мефістофель

Утіхи, щастя — все йому в ненасить,

Жаги ніколи спрагнений не вгасить;

Бідаха рветься зупинить

Пусту, благу останню мить!

Боровся він зо мною скільки сил,

Та час — за нас: упав старий на діл.

Годинник став…

Хор

Вже став! Мовчить, немов могила.

Стрілки зронив.

Мефістофель

Зронив! Прийшла жадана хвиля.

Хор

Усе пройшло.

Мефістофель

Пройшло! То звук пустий.

Як так пройшло?

Адже ж пройшло — це те ж, що й не було.

Все, що твориться, що існує,

Колись унівець поверну я!

«Пройшло, пройшло!» І що б це означало?

Усе одно, що й зовсім не бувало,

А крутиться все круга — мов і є…

Одвічна пустота — прихилище моє.

Гробокладини

Лемур

(соло)

Це хто спорудив тут мені

Хоромину ледачу?

Лемури

(хор)

Лежи там мовчки в савані,

Ще маєш ти удачу!

Лемур

(соло)

Де ж дівся бархат, де брокат?

Чом меблів тут не бачу?

Лемури

(хор)

Усе те бралось напрокат,

І все пішло на віддачу.

Мефістофель

Ось тіло вже лежить, а дух втекти готов,

Криваву підписку я пред'явити мушу;

На жаль, тепер є тисячі відмов,

Аби відняти в чорта душу.

Пустились ми старих шляхів,

А по нових — слизька дорога;

Колись би все я сам зробив,

Тепер потрібна підпомога.

Щодня нам лиха прибува:

Старі звичаї і права —

Все повертається в насмішку.

Раніш, було, почую смертний хрип

І жду душі; ледь вилинула — хіп!

Запазурю її, як кішка мишку.

Тепер вона вп'ялась в ту гниль і цвіль,

У труп гидкий — лишитись там воліє,

Аж супротивнії стихії

Не витрусять її відтіль.

Мордуюсь я щоднини й щогодини:

Коли, де й як дізнає хто кончини,

І навіть чи й дізнає взагалі?

В старої смерті сили замалі…

Поглянеш — так мов задубіло тіло,

Аж ні — ізнов ворушиться остило.

(Заклинає, фантастично розкрилюючи руки).

Агов, скоріш! Наддайте ходу в ноги,

Панове прямороги й кривороги,

Представники всіх дідькових порідь!

Мерщій сюди пекельну пащу пріть.

Щоправда, пащ у пекла єсть багато —

Глитає кожна певний стан і чин,

Та відтепер ми будем вимагати

Унесення в той лад на краще змін.

Лівобіч розверзається страшенна пекельна паща.[117]

Із челюстів між вищирені ікла

Б'є полум'я у вихрі палахтінь,

Та і в диму кипучому не зникла

Од Міста Мук одвічних грізна тінь.

Вихоплюється звідти шум огненний;

І виплеснувся б грішник залюбки,

Та знов його вертає зуб гієни

У чорторий пломінної ріки.

Що ж робиться в куточках окремішних,

Там тьма тортур од одного вогню!

Лякайте муками пекельницькими грішних —

Вони ж те мають за брехню й бридню!

(До чортів-товстунів із короткими прямими рогами).

Гей, пузані, лайдаки здоровецькі,

З шияками товстенними опецьки,