Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

міг її прочитати, але під кожним рядком стояв французький текст, й він зрозумів усе. Що колір волосся збігається — в цьому не було нічого дивного, бо каштанове волосся є в багатьох людей! І все-таки це було трохи дивно, адже греки, як правило, чорні; а цей мертвий грек не був чорний, хіба що Сі Омар підправив запис. Збігається і зріст — середній, — у цьому теж не було нічого дивного. Тільки не збігається колір очей. Та цього, може, ніхто й не помітить, хоча Сі Омар це теж. міг би виправити, коли вже приклав руку. Особливих прикмет немає. «І це теж збігається, — подумав Ота, — хоч у мене й розплющений ніс, але не настільки, щоб упадало в око».

Ні, це таки добрий паспорт, велике досягнення, а головне — довіра, яка зобов'язує.

Ота працював не швидко й не повільно, а саме так, щоб його праця була чогось варта. А втім, Сі Омар його зовсім не підганяв, не контролював, що знов-таки було виявом довіри. Сі Омарові ця нова машина для виготовлення таблеток була дуже потрібна — але саме в цьому й полягала трудність. Ота мав два ящики деталей, докладну німецьку схему, проте, коли він усе це старанно зібрав, до кінця було так само далеко, як і раніше.

На третій день Ота, геть вимазаний, пішов до Сі Омара і в бібліотеці робочому кабінеті — канцелярії вперше Побачив пана Лукаса. Пан Лукас сидів на марокканському сидінні і мав досить кумедний вигляд — ноги високо задерті, підсмикані штани із складками оголили смугасті шкарпетки.

Пан Лукас підвівся, а Сі Омар, який сидів, глибоко пірнувши в крісло, відрекомендував Оту:

— Це мій новий механік Базіль, пане Лукас. А це пан Александр Лукас, фабрикант килимів і мій вірний друг.

Пан Лукас усміхнувся, подав Оті руку й потис, аж хруснуло. Він справляв враження поважної персони. Очі мав гострі, ніби наточені, з темного, твердого металу.

— Як на боксера, у вас надто тендітна рука, — сказав він.

— Звідки ви знаєте, що я боксер?

— Про це свідчить ваш ніс, — засміявся пан Лукас, сідаючи.

— Мені дуже прикро, — сказав Ота і обернувся до Сі Омара, щоб запитати, чи не можна це якось виправити в паспорті, але вчасно схаменувся: говорити про цю справу в присутності пана Лукаса не варто було.

Та Лукас, здавалося, щось відчув:

— Чого вам прикро?

— Просто так… Вада краси…

До розмови втрутився Сі Омар. Він сказав, що Базіль — чудовий робітник, незалежно від того, який у нього ніс, що він уміє докопуватися до суті будь-якої справи і що Ісмет-бей поруч нього має вигляд дурника. Він цокотів і цокотів, хрускав пальцями, крутив червоний перстень і нарешті перейшов до тієї клятої машини, яку німці надіслали в двох ящиках і яку Базіль неодмінно складе.

— Правда, Базілю?

— Так… саме про це я й хотів з вами поговорити… — почав Ота, але Сі Омар зупинив його, підвівся з крісла й підсунув йому друге марокканське сидіння.

— Тепер можете говорити, cher Базілю, — мовив Сі Омар і кинув на стіл сигаретницю, яка сама відкрилася, наче автоматична. — Куріть! Мосьє Лукас, куріть. Куріть обидва. А я посмокчу наргіле.

Він ляснув у долоні, і До кімнати вмить увійшов араб, ніби ждав за дверима знаку свого хазяїна. Приніс деревне вугілля, присів навпочіпки й заходився чаклувати біля курильного приладу, затиснувши мундштук між тонкими губами. За хвильку з них вилетіла синя хмарка, у приладі забулькало. Сі Омар розтулив рота, й араб застромив йому мундштук між зуби. Сі Омар стулив губи, почав смоктати мундштук і прогугнявив:

— Ну, розповідайте! Що з машиною, Базілю?

— З нею все гаразд, — відповів Ота, мимохіть теж гугнявлячи. — Тільки бракує однієї деталі.

— Якої саме?

— Частини підставки.

— Невже ті чортові боші її не надіслали?

— Не знаю, — відповів Ота, дивлячись на кінчик своєї сигарети. — Словом, цієї деталі немає, а без неї діло не піде. Хіба що я міг би її зробити.

— Змогли б? — запитав пап Лукас.

— А чого ж. У мене є схема, й цього досить. Тут нема нічого складного. Тільки потрібен матеріал. І зварювальний апарат! Без цього нічого не вийде.

Сі Омар кивнув головою.

— Де ж дістати автоген?

— Може, краще подати рекламацію? — порадив Сі Омарові пан Лукас.

— Вони мали надіслати весь комплект.

— А що, як вони послали? — сказав Ота. — Ящики були відкриті, бозна-хто в них порпався. Не сердьтеся, Сі Омаре, але на фабриці у вас справжній свинюшник.

— Що ви маєте на увазі? — незадоволено мовив Сі Омар і глянув на плювальницю, яка стояла в кутку. — Сподіваюсь, ви не хочете дорікнути мені в поганій гігієні?

— Я маю на увазі не гігієну, а безлад. Хто порпався в тих ящиках?

— Мабуть, Ісмет-бей.

— Тоді Ісмет-бей повинен про це щось знати.

— Запитайте у нього, Базілю.

— Вибачте, — сказав Ота, — але Ісмет-бей дурень.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Лукас. — Ви молодець, Базілю! Ви вмієте називати речі своїми іменами! Свинюшник! Дурень! А скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, я?

— Пан Александр Лукас, — засміявся Ота. — Що я ще про вас знаю? Тільки те, що ви виробляєте килими і що я хотів би мати один із них.

— Ви його матимете! — ляснув себе пан Лукас по коліну. — Щоб я був такий здоровий!

— Але як нам усе-таки бути з підставкою? — запитав Ота.

— Ви її знайдете, — сказав пан Лукас. — Сі Омар дасть вам повну владу, правда, Сі Омаре?

Сі Омар насупився.

— Даруйте, — сказав пан Лукас. — Я іноді забуваю… Проте вигляд у вас такий європейський… справді паризький…

Сі Омар одтанув.

— Все гаразд, пане Лукас. Отже, шукайте, Базілю, шукайте, а якщо не знайдете, дістаньте десь автоген. Цього вам досить?

— Цілком, — відповів Ота. — Зрештою ви зацікавлені, щоб машина працювала, адже так?

— Звичайно, звичайно, — притакнув Сі Омар.

Пан Лукас і собі жваво закивав головою, потім підвівся і вийшов разом з Отого.

Надворі він зупинився біля свого сітроена, насупив чоло, і його брови кинули на очі тінь, мов козирок кашкета.

— Знаєте, Базілю, — мовив він сумно, — нас, європейців, тут дуже мало, і це іноді так гнітить… Приїдьте до мене коли-небудь. Мені теж не завадила б ваша допомога, треба дати дечому лад… та й погомоніли б із вами, бо я почуваю себе тут таким самотнім.

— Охоче! — випалив Ота. Між ним і паном Лукасом раптом виник якийсь невидимий зв'язок, набагато міцніший, ніж потиск їхніх рук.

— Коли захочете мене бачити, скажіть про це Сі Омарові або зателефонуйте…

— Приїжджайте, навіть якщо я й не зателефоную, приїжджайте будь-коли, — всміхнувся пан