Читати книгу - "Сяйво"

Він уже трішки випростався, знявши з неї тиск своєї ваги, і постійне похитування головою взад-вперед у нього спершу вповільнилося, а потім і припинилося.

— Я переглядав там ті старі папери. Сидів собі на стільці, який там собі був поставив. Рахунки за молоко. Нудь така. І мабуть, я там трохи задрімав. От тоді мені й почало оте снитися. Я, мабуть, прийшов сюди уві сні, сновидою. — Він видав немічний, тремкий смішок просто їй у шию. — Знову ж, таке в мене трапилось уперше.

— Де зараз Денні, Джеку?

— Я не знаю. Хіба він не з тобою?

— Його не було внизу… з тобою?

Він кинув погляд через плече, і обличчя в нього напружилося, коли він побачив вираз обличчя Венді.

— Ти волієш ніколи мені не дозволити про те забути, чи не так, Венді?

— Джеку…

— Коли я лежатиму на смертельному ложі, ти й тоді нахилишся і скажеш: «Так тобі й треба, пам’ятаєш той раз, коли ти зламав Денні руку?»

— Джеку!

— Що, Джеку? — запально перепитав він, аж скинувшись. — Чи ти будеш заперечувати, що думала саме про це? Що я заподіяв йому якусь шкоду? Що, якщо я колись зробив йому зле, то можу зробити це знову?

— Я бажаю знати, де він, от і все!

— Катай, горлай на всю свою дурну голову, від цього все буде гаразд, чи не так?

Вона відвернулася й вийшла за двері. Він дивився їй услід, заціпенілий на мить, тримаючи в руці вкритий осколками скла аркушик промокального паперу. Потім кинув його до сміттєвого кошика і пішов слідом за нею, наздогнавши її у вестибюлі біля реєстраційної стійки. Поклавши долоні їй на плечі, він розвернув Венді до себе. На її обличчі застигла настороженість.

— Венді, пробач мені. Це все той сон. Я сам не свій. Пробачаєш?

— Звичайно, — відповіла вона, але вираз її обличчя не змінився.

Її задерев’янілі плечі вислизнули з-під його долонь. Вона вийшла на середину вестибюля й погукала:

— Агов, доку! Де ти?

Відповіддю була тиша. Вона підійшла до подвійних дверей вестибюля, прочинила одну стулку і ступила на прокопану Джеком стежку. Та радше нагадувала траншею; напластований і нанесений сніг по її боках сягав Венді по плечі. Вона знову погукала сина, дихання виривалося їй з рота білим плюмажем. Коли вона знову зайшла досередини, вигляд уже мала переляканий.

Стримуючи своє роздратування нею, Джек промовив розважливо:

— А ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?

— Я тобі вже казала, він десь грався, коли я в’язала. Я чула його внизу.

— Ти теж заснула?

— До чого тут це? Так. Денні?

— А ти подивилася в його кімнаті, перед тим як спускатися донизу?

— Я… — вона затнулася.

Він кивнув:

— Я так і думав.

Не чекаючи її, він вирушив угору сходами. Вона навздогін за ним, ледь не бігом, але він долав по дві сходинки за раз. Вона мало не врізалася йому в спину, коли він різко зупинився на майданчику першого поверху. Він приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними очима.

— Що?.. — почала було вона, але простежила за його поглядом.

Там так і стояв Денні, з порожніми очима, смокчучи палець. Сліди на його горлі немилосердно кидалися в очі у світлі настінних електричних канделябрів.

— Денні! — пронизливо скрикнула вона.

Це вирвало з паралічу Джека, і вони разом кинулися вгору по сходах туди, де стояв їхній син. Упавши поряд з ним на коліна, Венді миттю змела хлопчика в обійми. Денні доволі м’яко піддався, але навзаєм її не обійняв. Відчуття було, немов вона обнімає м’яку ляльку, і солодкавий смак жаху затопив їй рота. Він просто смоктав собі палець і з байдужою порожнечею в очах дивився на сходовий прогін поза ними.

— Денні, що трапилося? — запитав Джек. Він простягнув руку, щоби торкнутися набряклого місця збоку на шиї в сина. — Хто це тобі зро…

— Не смій його торкатися! — прошипіла Венді. Вона ще міцніше стиснула Денні в обіймах, підважила його і, задкуючи, відступила на половину сходового прогону, перш ніж устиг випростатися спантеличений Джек.

— Що? Венді, що ти до чорта таке…

— Не смій його торкатися! Я тебе вб’ю, якщо ти знову піднімеш на нього руку!

— Венді…

— Ти виродок!

Вона відвернулася й пробігла вниз решту сходів до першого поверху. Поки вона бігла, легенько підстрибувала голова Денні. Великий палець так само безпечно тулився в його роті. Очі його були намиленими шибками. На сходовому майданчику вона повернула праворуч, і Джек почув, як по коридору віддаляються її кроки. Хряснули двері їхньої спальні. Посунувся на своє місце засув. Проклацав замок. Коротка тиша. А потім м’які, приглушені звуки втішань.

Він простояв там невідомо скільки часу, фактично паралізований усім, що відбулося за такий короткий термін. Його сон усе ще залишався з ним, малюючи все в дещо нереальних тонах. Це було так, немов він отримав дуже делікатний мескаліновий прихід. Чи дійсно він міг поранити Денні, як вважає Венді? Намагався на вимогу свого мертвого батька задушити власного сина? Ні. Він ніколи не завдав би Денні болю.

(лікарю, він упав зі сходів.)

Він ніколи не завдав би Денні болю тепер.

(Звідки я міг знати, що димова шашка виявиться дефектною?)

Ніколи в житті він не був навмисне злонаміреним, коли бував тверезим.

(Окрім як тоді, коли ти ледь не вбив Джорджа Гетфілда.)

— Ні! — вигукнув він у темряву. І з силою обрушив кулаки собі на стегна, і знову, і знову, і знову, і знову.

Венді сиділа біля вікна в м’якому кріслі, тримаючи Денні, обнімаючи його, нашіптуючи йому ті самі старі недолугі слова, що їх, яким би чином потім не обернулася справа, ніяк не пригадати. Він сидів, зібгавшись, у неї на колінах, не виказуючи ні протесту, ані радості, наче паперовий силует самого себе, і навіть його очі не ворухнулися в бік дверей, коли десь у коридорі викрикнув «Ні!» Джек. Збентеження трохи відступило з голови Венді, але поза ним їй тепер відкрилося дещо ще гірше. Паніка.

Це зробив Джек. Щодо цього сумнівів вона не мала. Його заперечення для неї нічого не значили. Вона вважала цілком можливим, що Джек намагався вдавити Денні вві сні, точно так, як він уві сні розбив той радіоприймач-передавач. У нього якогось роду порушення.