Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

Деякі банки починають відчувати проблеми з платоспроможністю, інші мають усе менше капіталу, аби давати нові кредити, що позбавляє здорові фірми кредитів і поширює економічну тривогу. Метою введення Troubled Asset Relief Program (TARP)[215] наприкінці роботи адміністрації Джорджа В. Буша, так званої «Підтримки Волл-стрит», було «рекапіталізувати» американські банки й дати їм знову можливість постачати капітал для економіки. У дизайні програми були закладені її недоліки. Комунікація щодо того, що адміністрація робить і чому, була жахливою. Однак концепція, що лягла в основу програми, була дуже важливою перед лицем фінансової кризи.

Монетарна політика сама не здатна розірвати дефляційну спіраль. У Японії центральний банк знизив номінальну відсоткову ставку майже до нуля досить давно, а це означало, що вони не можуть її ще більше знижувати. (Номінальна відсоткова ставка не може мати від’ємне значення. Будь-який банк, що дає кредит 100 доларів і очікує повернення лише 98, краще почуватиметься, якщо просто збереже у себе ці сто доларів.)[216] Однак навіть із номінальними ставками близько нуля орендна плата за капітал — реальна відсоткова ставка — може бути досить високою. І ось чому. Якщо ціни падають, то позичання ста доларів сьогодні й повернення їх наступного року не є безкоштовним. Сто доларів, які ви повертаєте, мають більшу купівельну спроможність, ніж ті сто, які ви позичили, і, можливо, набагато більшу. Чим швидше падають ціни, тим вища ваша реальна вартість позичання. Якщо номінальна відсоткова ставка 5 %, то вартість позики надто висока, коли економіка в стані стагнації. Економісти довго були переконані, що Японія потребує лише малої дози інфляції, щоб виправити все це. Один провідний економіст навіть зайшов настільки далеко, що заохочував Банк Японії «зробити щось, не доводячи до необхідності розкидати банкноти з гвинтокрилів»[217]. Повертаючись до політики організованих інтересів, про яку йшлося в розділі 8, одна з теорій, чому японські посадовці не зробили чогось більшого для боротьби з падаючими цінами, полягає в старінні японського суспільства, оскільки багато літніх людей, які живуть на фіксовані доходи чи заощадження, вважали дефляцію позитивом, попри її руйнівні наслідки для економіки загалом.

У Сполучених Штатів був свій досвід боротьби з дефляцією. Економісти дійшли згоди, що в центрі Великої Депресії лежала невдала монетарна політика. З 1929 по 1933 рік постачання грошей в Америці впало на 28 %[218]. ФРС не закрила цілеспрямовано вентиль для видачі кредитів, вона радше стояла нерухомо й дивилася, як надходження грошей виходить з-під контролю. Процес, за допомогою якого гроші циркулюють в економіці, виявився блокованим. Через крах численних банків 1930 року банки й індивіди стали запасатися готівкою. Гроші, складені під матрацом чи в банківському сейфі, не могли бути позичені економіці. ФРС не робила нічого, коли кредити в Америці вичерпувалися (і насправді різко підняла відсоткові ставки в 1931 році для захисту золотого стандарту). Очільники ФРС повинні були робити протилежне — накачувати систему грішми.

У вересні 2009 року, якраз на річницю колапсу Lehman Brothers, голова Ради економічних експертів Кристіна Ромер виступила з промовою, зловісно названою «Відійти від провалля», що додала віри в можливість виходу з економічної катастрофи за допомогою ФРС. Вона пояснила: «Реакція політики в цьому випадку, на противагу [1930-м рокам], була швидкою й рішучою. Креативні й агресивні дії Федерального резерву минулої осені з підтримки кредитування ввійдуть в історію центральних банків як великий успіх. Коли кредитні ринки один за одним завмирали або випаровувалися, Федеральний резерв створив багато нових програм, щоб ліквідувати розрив і підтримати потік кредитів».

Чи побачили ми готівку з гвинтокрилів? Майже. Виявляється, що професор Принстону, який обстоював цю стратегію (не буквально) для Японії, був не хто інший, як Бен Бернанке (що принесло йому прізвисько в деяких колах «Гелікоптер Бен»).

За перших ознак погіршення ситуації в 2007 році ФРС почала агресивно використовувати свої звичні інструменти, знижуючи цільові ставки за федеральними кредитами сім разів з вересня 2007 до квітня 2008 року. Коли стало видаватися, що це заганяє систему на слизьке, ФРС почала робити те, що в одній із нещодавніх економічних статей описували як «монетарна політика, не описана в жодному підручнику». ФРС — це «кредитор останнього порятунку», що робить її відповідальною за плавне функціонування фінансової системи, особливо коли ця система перебуває на грані краху через брак кредитів і ліквідності. У цій ролі ФРС наділена значною владою. Стаття 13(3) Закону про Федеральну резервну систему дає ФРС повноваження надавати кредити «будь-якому індивідові, партнеру чи корпорації за умови, що позичальник не може отримати кредит від банківської інституції». Бен Бернанке може створити 500 доларів і позичити їх вашій бабусі на ремонт даху, якщо місцевий банк сказав «ні», а пан Бернанке вважає, що це може принести користь усім іншим.

Бернанке з командою ввели в дію монетарну політику, еквівалентну технологічному скотчу. Федеральний резерв заохочував комерційні банки позичати безпосередньо у ФРС через дисконтне вікно, давав банкам право позичати анонімно (щоб на ринок не потрапляли сигнали про їхню слабкість) і пропонував позики на довші терміни. ФРС також позичила фонди безпосередньо інвестиційному банку (Bear Stearns) уперше за весь час; коли Bear Stearns опинився перед лицем банкрутства, ФРС позичила банку JPMorgan Chase 30 мільярдів доларів, щоб купити Bear Stearns, рятуючи ринок від хаосу, який пізніше настав через банкрутство Lehman Brothers. У тих випадках, коли інституції вже мали доступ до капіталу ФРС, правила для застави змінилися таким чином, щоб позичальники могли заставляти неліквідні активи, наприк­лад, цінні папери, підкріплені іпотекою, і це означало, що, коли бабуся просила про свою позику на п’ятсот доларів, вона могла закласти увесь свій мотлох у комірчині як заставу, навіть якщо було невідомо, чи захоче хтось купувати це і за якою ціною. Завдяки цьому ваша бабуся отримає гроші на ремонт даху, що й було суттю всього цього[219].