Читати книгу - "Острів Каміно"

— Цю ніч вона проведе в нього,— зауважив Енді.— І вона не єдина письменниця, що має таку звичку.

Узявши це до відома, Мерсер запитала:

— А як у цю картину вписується Ноель?

— А ніяк. У Брюса свої симпатії, у Ноель — свої. У їхньому будинку нагорі вежі є кругла спальня, відома як «письменницька кімната», і ця кімната всяке бачила за свій вік.

— Боюся, що не зовсім розумію, — сказала Мерсер, хоча дуже добре все розуміла.

— У них відкритий шлюб, Мерсер, і спати з іншими не лише не забороняється, а, може, навіть і заохочується. Мені здається, вони люблять одне одного, але не вимагають вірності.

— Це досить дивно.

— Не для них. Судячи з усього, вони щасливі разом.

Нарешті одна з чуток, якими ділилася Елейн, знайшла підтвердження.

— Ноель проводить так багато часу у Франції зокрема тому, що у неї там є давній коханець. Думаю, він теж одружений,— повідомив Енді.

— Ну хто б сумнівався...

— А ви ж ніколи не були одружені?

— Не була.

— Я от був двічі, і, чесно кажучи, не впевнений, чи можу вам рекомендувати цю затію. А зустрічаєтеся зараз із кимось?

— Ні. Мій останній хлопець утік рік тому.

— А тут зустріли когось цікавого?

— Ну а як же? Вас, Брюса, Ноель, Майру, Лі, Боба Кобба. Цікавих людей тут чимало.

— А хотіли б із кимось із них зустрічатись?

Енді був старший за неї принаймні років на п’ятнадцять, завзятим п’яницею, мав шрами від бійок у барі— словом, був страшенним паливодою й аж ніяк її не цікавив.

— Ви що, хочете мене закадрити, Енді?

— Ні— просто подумав, чи не повечеряти нам якось разом.

— А хіба ви не маєте невдовзі вирушити в — як там казала Майра — «пияцький концтабір»?

— Авжеж: лишилося всього три дні, і я щосили намагаюся не зірватися до цього. Та це непросто. Якщо чесно, я, потягуючи цю теплу каву без кофеїну, уявляю, ніби це подвійна порція горілки з льодом. Я майже відчуваю її смак. І гаю час, бо не хочу йти додому, хоч там нема ні краплі спиртного. Дорогою туди є два магазини алкогольних напоїв, які ще відчинені, і мені доведеться докласти величезних зусиль, щоб не зупинити машину біля одного з них,— його голос затремтів.

— Мені дуже шкода, Енді.

— Облиште. Просто, будь ласка, ніколи не доводьте себе до такого. Це просто жахливо!

— Я хотіла б якось вам допомогти.

— Ви можете допомогти: помоліться за мене, гаразд? Ненавиджу себе за таку слабкість,— Енді раптом різко підвівся й покрокував геть, ніби бажаючи опинитися подалі й від кави, й від розмов.

Мерсер спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона дивилася йому вслід, доки він не завернув за ріг, а тоді віднесла чашки до стійки в кав’ярні. На вулиці було тихо: крім кав’ярні, досі працювали лише книжковий магазин і перекусна з фаджем[2]. Її автівка була припаркована на Третій вулиці, але Мерсер чомусь пройшла повз. Перетнувши квартал, вона крокувала далі, доки не опинилася біля будинку Брюса й Ноель. У «письменницькій кімнаті» нагорі вежі горіло світло. Вона трохи забарилася, і — ніби за сигналом — світло згасло.

Мерсер не заперечувала, що відчуває цікавість, проте чи готова вона була визнати, що до цієї цікавості домішалася крапелька ревнощів?

Після п’яти тижнів, проведених у котеджі, настав час на кілька днів його покинути. Конні з чоловіком і двома доньками-підлітками збиралася приїхати туди на свою щорічну двотижневу пляжну відпустку. Конні з увічливості запросила Мерсер скласти їм товариство, але та, ясна річ, відмовилася. Мерсер знала, що дівчатка безперервно сидітимуть, утупившись у свої смартфони, а зять розмовлятиме виключно про свої кафе із замороженим йогуртом. Успішно розкрутивши бізнес, він не спочивав на лаврах, а продовжував працювати без упину. Мерсер знала, що він щоранку вже о п’ятій буде на ногах і, ковтаючи каву, гарячково строчитиме електронні листи, перевірятиме поставки й таке інше — напевно, навіть і ноги не помочить в океані. Конні жартувала, що він ніколи не міг витримати два тижні: обов’язково траплявся якийсь форс-мажор, і він мчав назад у Нешвілл рятувати свою компанію.

Про роботу над романом у таких умовах не