Читати книгу - "Чумацький шлях"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Тепла хвиля радості наповнила груди графа. Він безмірно любив Іллю, що був молодший за нього майже на десять років, опікав його, протегував йому, і той, граф знав, віддячував йому теж щирою любов’ю та відданістю.
Олександр Андрійович заглянув у дзеркало, рукою пригладив волосся на скронях і рвучко відчинив двері до кабінету.
– Ільку! Братику!
Він розставив для обіймів руки і ступив кілька кроків уперед, до Іллі, що підхопився з дивана і кинувся йому назустріч.
Вони міцно обнялися. На оці старшого блиснула сльоза.
– Приїхав! З України! Як же там?
– Все гаразд. Гостинців навіз! Захопив також усе, що ти просив, – літописи старі, батькові та дідові записки… – і кивнув на стосик паперів, що лежали на столі.
– От дякую! Це допоможе в моїй праці!
– Що ти затіяв, Сашко? Щось важливе?
– Отак зразу? Може б, ми пообідали спочатку?
– Устигнемо! Дай роздивитися, словом перемовитися… Скільки часу не бачилися? Та й їсти я ще не хочу – в дорозі перекусив…
– Ну, тоді – сідай!
Він посадив Іллю в крісло, сам сів навпроти, взяв брата за руки, ніби хотів пересвідчитись, що це справді він.
– Подумати тільки, як ми рідко зустрічаємося!
– А будемо ще рідше.
– Що ж станеться?
– Приїхав проситися в діючу армію. Замовиш слово?
– Ну, якщо дуже хочеш, то замовлю. Куди ж?
– Туди, де гарячіше!
– Тоді – до Суворова! Я напишу Олександру Васильовичу!
– От дякую!
– Ну, що ж – пора, давно пора зіпхнути султана в Чорне море! Але будь обережний – не лізь поперед батька в пекло!
– Береженого й Бог береже?
Вони обидва засміялися, згадавши материну приповідку.
– Так, – сказав старший. – Сміх сміхом, а все ж бережись! Ми ще мусимо щось і для своєї вітчизни зробити корисне!
– Для України?
– Так. Це батьків і дідів заповіт!
– Що ж ми можемо зробити?
– Бачиш, в нинішніх умовах небагато. Втрат, яких зазнав наш народ у цьому столітті, нічим не заповнити. Після Полтави ми втратили свою автономну державу, судочинство, військо. Пізніше автономія була відновлена, але така куца, що й автономією назвати не можна. Та найбільшим нашим лихом було те, що народ погруз у темряву, забув своє коріння, славу дідів та пращурів своїх. Школи наші позакривано. При Богданові вони були в кожному селі, навіть жінки вміли читати й писати. А зараз? Не тільки селяни, а й козаки указом цариці перетворені на кріпаків, на гречкосіїв! За одне покоління люди стали темними, затурканими… Починають забувати, хто ми…
– Нерадісну картину ти намалював, Сашко, – похитав головою Ілля.
– Яка є.
– І що ж нам робити? Протестувати? Загубимо не тільки почесті, маєтки, землю, а й свободу чи навіть голови!
– Не дай, Боже! Бачиш, я задумав історію нашого народу – русів, від найдавніших часів до наших днів. Ну, може, не до наших, бо це дуже небезпечно, моє авторство можуть розкрити, а до передостанньої нашої війни з турками, в якій ми обидва брали участь.
– Чому ж русів, а не українців?
– Бачиш, Ільку, я хочу повернути нашому народові справжню його назву, яку він утратив після навали Батия, – Русь! Саме так називалася колись Київська князівська держава. Та й народ, що її населяв, тобто ми!
– Боюсь, давня назва не прищепиться… Що відсохло, те не приросте!
– І все ж спробую! Щоб люди знали, хто ми були, звідки рід свій ведемо! Щоб просто знали, як ми колись прозивалися і під якою назвою знали нас у світі.
– Ну, дай, Боже, тобі здоров’я та успіху! – вигукнув Ілля і враз посмутнів. – А я й не знаю, чим можу прислужитися нашому нещасному народові!
Він по-справжньому був засмучений. Милий, добрий Ілля! Олександр Андрійович підсунув до нього крісло, обняв брата за плечі. В дзеркало, що стояло навпроти, він побачив, які вони схожі. Не писані красені, звичайно, але дужі, мов дуби, обличчя вирізьблені не з благородного мармуру, а витесані з того ж таки рідкісного переяславського дуба, але витесані вмілою рукою – крупні голови, стрімкі, розумні чола, проникливий погляд сірих очей в обох, воля
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чумацький шлях», після закриття браузера.