Читати книгу - "Чигиринський сотник"

Як ось і берег замрів у темряві. Намацали коні піщану обмілину й посунули на суходіл.

— Нехай йому всячина! — каже Михась, коли вони з характерником спинилися у шелюгах. — Мокрий весь, мов хлющ!

— Та то нічого, сину, — каже той, викручуючи сорочку. — Головне, живий!

А з кріпости гармати б’ють і б’ють. Шугають ядра над водою, мов блискавиці, та знай поціляють у той порон — вже з нього тільки друзки плавають посеред Дніпра, а з Кодака все стріляють.

— Паліть, паліть… — каже характерник, вилазячи на коня. — Самим же переправитися не буде на чому… при березі, бачив, самі під’їздки стоять! А нас уже не вам зловити… — Та й зиркнув на Михася, котрий у сідлі сидів. — Готовий?

— А певно! — каже той.

— Ну то в дорогу!

Як сонечко зійшло над імлистими зеленими луками, побачили вони вдалині широку та повноводу річку, що впадала у Дніпро. Береги її поорані були зміястими балками, долинами та розлогами, і скрізь гаї видно було та переліски.

— Ось вона, Самара-річка! — озвався характерник. — Найліпша місцина коло порогів… тут і коней попасемо, а то геть заморилися!

Та й проїхав ще трохи і спинився коло старезного дуба, де джерело нуртувало у зеленій травиці.

— Як же ж ото воно все вийшло у тій кріпості? — питається Михась, коли вони поснідали.

— А так, як і мало бути… — каже характерник. — Зумів ти уві сні прокинутися, тільки злякався наприкінці! Що уявив собі, те й збулося…

— Себто з гармат почали смалити у нас?

— От-от, — потвердив Обух. — Та ще й почав той сон плутатися в тебе. Бачив, як зжужмилося усе? Якби ще трохи, то справжня біда була б…

Замислився Михась.

— А чого ж раніше не міг я сього втнути?

— А Господь його святий зна… — каже характерник. — Як на мене, то штукар тобі поміг!

— Як се?

— Витворив він отой сон, щоб тебе туди заманити, а сей дрюк із двома кінцями: хто побуває в тому сні, то й сам його вчинити може… Тепер нехай лікті свої гризе та лютує, що так уклепався!

— То тепер я завжди отакі дива чинитиму? — питається Михась.

Засміявся характерник.

— Розігнався ти, козаче!.. Навіть давні волгви тільки вряди-годи могли вчинити сеє, а що вже про тебе казати… Та й ліпше тобі не потрапляти в такий сон, бо в ньому багато можна лиха вкоїти! Тоді після тебе і сам Господь не поправить…

— А нехай йому всячина! — буркнув Михась.

Та не питав більше нічого.

От поснідали вони та й знову рушили в дорогу. Почали подибуватися над річкою хутори та зимівники, на левадах пасіки видно було, а в полях жовтіли золоті лани збіжжя.

— То тут люде живуть! — каже Михась.

— Наших тут чимало осіло, запорожців, — каже характерник. — Гарна тут місцина, багата й на рибу, і на звіра, й на мед. А ще лежить на ній благословення Господнє…

— А то чому ж? — питає Михась.

— Як побили богатирі Дажбожі пекельне військо біля Самари, то очистився цей край від нечисти на довгі віки. Поселив тут Дажбог первого чоловіка, й відтоді спочиває на цих землях ласка Господня… І трави тут густіші, ніж деінде, і вода чиста, мов сльоза, й лани родять щедро. А де ступала тут нога Троянова, то ті місця й геть незвичайні — дивнії дива там кояться…

— А куди ж ми їдемо, що від Дніпра оддаляємося?

— В гості, сину… Є тут один зимівник, то перепочинемо в ньому днів зо три. Коні пристали вже добряче, та й нам треба дух звести…

Отак балакаючи звернули вони у долину, що від Самари ген-ген у поля прямувала. У зелених вербах була вона, мов у віночку, поміж осокою річечка блищала, мов дзеркало, а попід схилами дзвонкові криниці нуртують. Навіть коні звеселіли й хутчій пішли, хоркаючи та гривами стрясаючи на радощах.

— У цій балці декілька сіл сховалося, — каже характерник. — Ото поминемо їх, а там і зимівник уже близько…

А Михась і зареготався.

— Ти чого? — питається Обух.