Читати книгу - "Земля Георгія"

— Посвідчення матроса першого класу я собі вже зробив. Тепер з чистою совістю можу стояти на стерні, — похвалився я своїми кар’єрними здобутками після десяти з лишком років начальництва.

— А я вже заочно на штурмана вчуся, — сказав Доня.

— Ну, то візьмеш колись мене в свою вахту стерновим. Команди зможеш віддавати мені морзянкою. Морзе буде жити! — відразу зметикував я.

— Так можна цілий пароплав з колишніх радистів набрати й оголосити командною мовою на судні код Морзе, — розвинув ідею Донін напарник, який вже опрацював того турка й заповнював вахтовий журнал.

На цій оптимістичній ноті ми допили те миколаївське пиво, я домовився з хлопцями щодо термінів зв’язку і тільки мене й бачили. Ми азбуку Морзе поки що не збиралися забувати. Особливо я. Адже мав іти в рейс на антикварному судні, поставити на яке супутникову станцію міг тільки дуже великий оригінал. Станція б та коштувала дорожче за пароплав.

От Блін Клінтон, тільки зараз, через стільки років, спало на думку. Принаймні два оригінали саме вешталися заводом. Це були наші фрахтівники. А що якби я випередив стармеха Петренка з його заявкою на поршні, клапани, кільця та іншу номенклатуру, другий дизель у розібраному стані? Може, була б і на «Вадічці» супутникова станція? Ні, запізно я приїхав на «Вадічку». Торміз! Ні, тірмоз! Одне слово, гальмо, якого, до речі, на жодному пароплаві нема. Добре, хоч візит радарника з навігаційної камери перед рейсом здогадався замовити.

Якщо шановний читач уже занудьгував і лається, коли ж ми вже вийдемо в те море за тими мандаринами, нехай потерпить ще буквально один розділ. Камази з борошном з Черкас ще не надійшли. А треба ж іще те борошно завантажити, митницю замовити, «відхід взяти» в портовому нагляді, бункер (так моряки називають пальне та прісну воду) прийняти, продукти на весь рейс завезти з Привозу на Бурячковому «Москвичу» і таке інше, перш ніж незабутній капітан Арташезович зможе вийти на капітанський місток і скомандувати: «Віддати швартови! Малий вперед! Стерно півборту право!» Але мучити шановного читача всіма цими подробицями я аж ніяк не збираюся. Хоча вони теж показові, бо дають уявлення, скількох ще людей на березі годували ці мандаринові рейси. Мені залишилося познайомити його лише з головним героєм цього мандаринового епосу. Звати його радіолокатор «Донець».

Це і справді був антикварний апарат, такої заслуженої антени не було навіть на історичному даху рибної мореходки. Лампове диво виробництва ростовського засекреченого заводу одна тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого року випуску. Мабуть, ви вже здогадуєтесь, що радарником був теж мій однокурсник, я любив Херсон зовсім недарма, і принаймні на щиру увагу до свого радара-ветерана я міг розраховувати.

Радарник приходить на судно, коли простий начальник радіостанції сам уже не може з’ясувати, що з «хворим». І він переважно поводиться, як світило-професор у розмові з коновалом-фельдшером.

— Де пацієнт? — питає радарник і дістає з валізи свій власний тестер, паяльник та викрутку, відсуваючи вбік сувої електросхем, по яких вже дві доби лазив на колінах коновал-радист, перш ніж сказати правду капітанові про свою неспроможність вирізати апендицит через задній прохід автогеном.

Радарник усі ті схеми знає краще, ніж те, в якому класі вчиться син, і, визначивши симптоми хвороби, відразу викусує обценьками якись конденсатор, навіть не тицьнувши в нього задля пристойності тестером. Якщо капітан при цьому присутній, начальник радіостанції виглядає просто йолопом.

— Ця серія вся бракована пішла, ще з заводу, сімнадцятий аналогічний випадок за останніх два місяці, — пояснює світоч-радарник коновалові-радистові.

Але капітан уже з рубки вийшов.

Просто щастя, що мій однокурсник дослужився саме до такого світила-професора. Наче не одну мореходку закінчували. Принаймні обійшлося без цирку перед Арташезовичем.

Але і світила-професори безсилі перед звичайною старістю. Адже це був навіть не напівпровідниковий, а ще ламповий екземпляр. Мій однокашник пропотів над «Донцем» три години, перш ніж пацієнт почав подавати ознаки життя, а потім ще з півгодини його налаштовував.

Лампи геть спрацьовані, а замінити нічим. Такі вже давно не випускають. Я підкрутив живлення на максимум, якийсь час ще протягне.

— Але не ганяй його марно на високій напрузі. Дідько його зна, скільки там ще тих електронів на катодах залишилось до остаточного гаплика.

— А ми за цей час до Грузії дійти хоча б встигнемо? — розсміявся я, уявивши, як пильнуватиму катоди поелектронно.

До портів Грузії з Херсона йти було три доби з хвостиком. Але, як ви вже знаєте, моряки ніколи не кажуть «будемо в Батумі в п’ятницю» — кажуть «думаємо бути». Тож доби можна було сміливо перемножувати на якесь покищо невизначене число, більше за одиницю. Світило-однокашник лише розвів руками. І ми пішли туди, куди й мають піти два однокашники з одинадцятої роти після чесно виконаної справи, коли до відходу одного з них з Херсона на Поті залишається кілька годин. Ви задоволені, шановний читачу?