Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Але як далеко він зараз од рідної Ворскли, як далеко пішла від нього Зіна — не наздогнати!

Минуло з півгодини, як підполковник сидів над річкою. Сонце сховалося за стіною лісу, і вже не тільки крутий правий берег, а й луг вкрила вечорова тінь. Раптом Дмитро Іванович відчув на собі погляд. Звів очі вгору і побачив: прямо над водою стоїть на березі людина.

— Коваль-бачі. Здрастуй!

Підполковник упізнав сторожа.

— Здрастуй, Пішто! Добре, що прийшов, — відповів. Йому раптом захотілося почути свій голос.

— Коваль-бачі, — угорець блиснув у сутіні разком білих зубів. — Риба!..

Підполковник підтягнув човна до берега і піднявся нагору. Взяв з руки Пішти вузеньку капронову сітку з маенькими чарунками.

— Не можна ловити такою сіткою.

— Нем ту дом![5] — похитав головою угорець.

Коваль, як міг, намагався пояснити, що така сітка вигублює мальків. Пішта теж жестикулював — зводив і розводив руки, показував на луг, де були дрібні, порослі травою озерця, ї Коваль зрозумів, що угорець збирався ловити тією сіткою живців для наживки.

— Ходімо вечеряти, — покликав сторожа.

Пішта витяг з кишені колоду карт і запитально поглянув на підполковника.

— Ту дом, ту дом[6], — кивнув Коваль. — Гаразд. Дві-три партії, — показав на пальцях. — Не більше.

Біда була Дмитру Івановичу з тим картярством. Коли хто-небудь довідувався, що Коваль раптом може засісти у «підкидного», то знизував плечима і, очевидно, втрачав повагу до нього. Карти!.. І навіть не преферанс, кінг чи якась інша більш-менш інтелігентна гра, а звичайний собі «дурень», у якого «ріжуться» стертими, засмальцьованими картами в електричках, на пляжах. Шерлок Холмс грав на скрипці, французький інспектор Мегре колекціонував люльки, Аркіль Пуаро…

Ну, якщо не гра на скрипці, то принаймні шахи або хоч збирання сірникових етикеток чи поштових марок, а то — «дурень»!

«Хтось вигадав, що я — великий розумака, — посміхаючись, відповідав Коваль. — Інший раз хочеться побути трохи дурнем. Для рівноваги…»

— Гаразд, Пішто, — повторив Коваль. — Зіграємо. — Нерозв'язані проблеми знову почали наступати на нього.

— Ту дом, — засміявся задоволений сторож, ще раз показавши білі зуби, і обоє пішли стежкою, посипаною битою цеглою, до будиночка, що стояв за якихось п'ятдесят кроків від Латориці.

… Коваль програвав. Пішта, поблискуючи очима, жваво орудував картами, примушуючи підполковника тримати у руках мало не півколоди.

А той зараз менш за все дбав про гру.

Думки Коваля пливли таким же нестримним потоком, як і вода Латориці, чіплялися одна за одну, перестрибуючи з одного на інше.

Як там Наталя?

Чи поїхала на турбазу?

Її туди зараз, здається, уже не тягне.

Тому й просилася на Латорицю…

Дівчата, з якими подружилася, уже поїхали.

А нові ще не приїхали…

Славний хлопець в Антонових — Геннадій. І ім'я гарне… А вона до нього байдужа… Вона взагалі байдужа до хлопців. Це добре чи погано?

А що у них сталося з Валентином Суботою? Чи не посварилися?

Він — також непоганий хлопець. Правда, трохи сухуватий і начотник.

А як Субота тримається у товаристві однолітків? Може, й на дозвіллі не обходиться без прокурорських інтонацій?

Ковалю згадалося, як пояснював молодому, слідчому Суботі, коли працювали над справою про вбивство реемігранта з Канади, свою «теорію жертви»…

Так, так… Жертва теж співучасник події. Не тільки об'єкт дії. І від людини, яка стала жертвою, теж багато залежить. Іноді своєю поведінкою жертва провокує злочин…

А як тут нахмурився слідчий Тур, коли він висловив таку думку. Турові, як і Суботі, певно, здається, що на теоретичні міркування право мають тільки слідчі, а оперативні працівники-міліціонери — нишпорки, робоча сила, виконавці, які існують для того, щоб своєю діяльністю підпирати величний храм слідства.

Вони чимось схожі, Субота і цей Тур. Тільки Субота молодший і не такий самовпевнений.

І Субота ніяк не міг втямити, що іноді жертва сама створює умови для злочину, сприяє своїй же трагедії.

Звичайно, не можна звинувачувати людину за те, що вона в літню задуху не зачинила на ніч вікна, через яке вліз злодій. Справа міліції оберігати її спокій, нехай людина і вночі дихає свіжим повітрям.

.. Але от Каталін Іллеш довідалася від «брата Симеона», якщо вірити ченцю, що її перший чоловік, воєнний злочинець Локкер, живий, і не повідомила владу. Одержала від Карла лист і приховала його, навіть спалила. Оперативні працівники і експерти тільки попіл знайшли у печі, до того ж розворушений палицею.

Що ж було в тому листі, навіщо спалила його?

Так… навіщо, навіщо, навіщо?..

А може, вона ще раніше довідалася, що Карл живий? Тому й заміж не виходила більше.

І Андор Іллеш, який, кажуть, дуже любив її, раптом утік аж у Будапешт…

А доньку покинув тут… Малу Ілону…

Каталін, значить, так нікому й не сказала, що Карл — живий…

Та чому вона мусила бігти у міліцію?.. І чому це має бути поставлено їй на карб? Який тут зв'язок з убивством? Ніякого!..

Ніякого, ніякого, ніякого…

Навіть за його, ковалівською, «теорією жертви»… Втім, це не