Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

Та хіба Каталін загинула тому, що приховала звістку від свого першого чоловіка? Хіба від цього можна загинути?..

Думки Коваля заблукали по химерних серпантинах асоціацій, переплутувалися. Зринали незвичайні співставлення, несподівані аналогії.

Міркувати про вбивство більше не хотілося. Підполковник аж струснув головою, немов відганяв надокучливі, як осінні мухи, питання, і прагнув зосередитися на картах.

— Пішто, ви воювали? — спитав раптом партнера. Сторож зрозумів його, насторожився і затис карти у кулаці.

— Ні, — відповів по паузі. — Не встиг, Коваль-бачі. Заганяли мене в організацію левентів, учили стріляти, але потім звільнили. — Він перевів погляд на кілька скрючених пальців лівої руки. — Покалічився!

За якоюсь асоціацією згадався старший сержант міліції Дмитро Пічкар, під час війни — розвідник-радист, Ікар, про якого складалися легенди на Закарпатті. Цей гірський край вражав багатьма несподіванками. Тут було в сусідстві старе й нове, традиції і давні звички вживалися з новими, колишні погляди поступалися новим взаєминам, зникла національна ворожнеча, роздмухувана колись різноманітними панками та підпанками.

І тільки де-не-де старе раптом шкірило зуби з глибокого підпілля.

Ковалю знову згадалися і брат Каталін, Ернст Шефер, і циган Казанок, і заарештовані Довгий та Клоун, і саме вбивство вдови І ллєш та її доньок, яке також було звірячим оскалом минулого.

А чому йому так здається? Який зв'язок сьогоднішньої трагедії родини Іллеш із далеким минулим цього краю?

Чому? Та тому, що згадав про війну, про розвідника-радиста Пічкаря, про історію цього багатостраждального куточка української землі, про те, як панували тут не тільки такі, як граф Шенборн чи швейцарсько-французька фірма «Латориця» разом з угорськими та італійськими банками, а й підпанки — всякі Локкери, Шефери… Тому згадав, що шукав убивцю. А його не знайдеш, не вивчивши життя самої жертви і тих, хто оточував її. І не тільки в день злочину, а набагато раніше: така трагедія не вибухає випадково, вона визріває довго, і корені треба шукати дуже глибоко…

Підполковникові раптом здалося, що він уже схопив жар-птицю, на яку накинув сітку, що вже знає те, чого докопувався стільки часу! Але ні… Коваль обвів поглядом кімнату і наче вперше побачив Пішту. Той теж помітив, що підполковник замислився, забув про карти, тому сидів тихо, не перебиваючи.

— Ну, Пішто, чого ж це ми? — посміхнувся Коваль. — Давайте. Ваш хід

Вони знову почали грати, але тепер Дмитро Іванович грав зовсім мляво, роблячи помилку за помилкою.

Добре, що в нього такі помічники, як Романюк, Вегер. Без місцевих працівників не обійтись. Хіба зміг би розібратися в особі Шефера, коли б не Василь Іванович? А його розмова з Маркелом Казанком!..

Коваль поглядав на Пішту, який заходився знову розкладати карти, і подумав, що на цій землі поруч жили порізнені люди: коли б не каліцтво, цей симпатичний угорець був би солдатом і, як гонвед, можливо, ловив би свого брата Дмитра Пічкаря…

— Так, — сказав він, беручи роздані карти. — Були у вас тут діла…

І знову мимовільно спливла думка про Каталін. От він судить її… А хіба це гуманно звинувачувати потерпілу людину?

Цілком гуманно, бо цим він хоче попередити інших. Щоб вони береглися і не давали злочинцеві додаткового шансу…

Але ці його міркування справедливі тільки в тому разі, якщо повірити словам «брата Симеона».

Якщо вірити заяві, що він привіз Каталін лист від Карла.

А якщо цього не було? Адже не збереглося ні листа до Каталін, ні записки до ченця.

І що то за турист, який передав у Лаврі листа Гострюкові?

Чи не Імре Хорват, у номер якого випадково потрапила вночі Таня Красовська?

Ковалю пригадалася ранкова розмова з перекладачем туристської групи.

«П'ятнадцятого липня по дорозі на Київ ви розмістили людей у цьому ж готелі?» — «Так». — «У номері 309 ночував Імре Хорват?» — «Так». — «Чи не пригадаєте, де він був приблизно пів на дванадцяту ночі?» — «У своєму номері». — «Ви це точно знаєте?» — «Абсолютно. О десятій чи об одинадцятій ліг спати. У нього болів зуб, і я дав йому снотворне». — «Гм, — сказав тоді Коваль. — Спасибі. Розмова ця нехай залишиться між нами…»

«Каже, що у Хорвата боліли зуби. Він прийняв снотворне і просив не турбувати до ранку», — пояснив капітану Вегеру, поклавши трубку.

«Як же він міг непомітно вийти з готелю?»

«А труба, пожежна драбинка і відчинене вікно? Це шлях не тільки для екзальтованих дівчат…»

«Не думаю», — розвів руками Вегер.

«Тьху, яка нісенітниця в голову лізе! — схаменувся Коваль, коли йому здалося, що чорний жировий король на карті глузливо підморгнув. — Цей Імре Хорват зовсім ні до чого. Навіть якщо він десь гуляв цілу ніч з п'ятнадцятого на шістнадцяте липня. Адже невідомий турист-угорець привіз «брату Симеону» лист від Карла на три тижні раніше — двадцять третього червня!»

І думки Коваля повернулися до вихідної точки, щоб почати нове коло.

Він знову згадав жертву злочину, загиблу Каталін та її дочок, і знову попливли ті самі запитання:

Чому Каталін приховала те, що Карл Локкер живий і об'явився? Чому спалила лист?

Але чого вона мусила повідомляти?

Яке це має відношення до факту вбивства?

Жодного!

Жировий король знахабніло всміхнувся просто в очі підполковникові.

Раптом Коваля немов пронизав електричний розряд, по всьому тілу ніби пробіг струм, заворушив волосся на голові, зашпорами увійшов у пальці: він уже знав, він уже все знав! І хто їхав з Ужгорода з таксистом