Книги Українською Мовою » 💛 Гумор » Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз 📚 - Українською

Читати книгу - "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Претенденти на папаху" автора Олег Федорович Чорногуз. Жанр книги: 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 133
Перейти на сторінку:
щойно придбану в магазині річ з іноземним ярличком, і думав, чи покупка відповідає рекламі. Тонкий, як вістря алебарди, ніс Ядвіги, належав, так він гадав, до типово польських. Глибокі й великі голубі очі, гарно обрамлені бровами, віями та блакитною французькою тінню, дуже пасували до її овального обличчя. А золотаві пасма волосся нагадували золотий дощ, що лився на шию, на плечі, прикриті чорною японською курткою, яку Ядвіга одягла, сідаючи за кермо автомобіля. Цієї гармонії не порушував навіть вічно розкритий ротик, наповнений білими, як імпортна пластмаса, зубами. Вона таки вродлива. Принаймні тепер, коли жереб уже кинуто, Сідалковський намагався сам себе в цьому переконати. Саме такими він уявляв справжніх полячок. Євграф знав багато українських полячок, вапнярсько-крижопільських, як він жартома називав їх, котрі густо, як волошки в житі, населяли його рідне Поділля. Але таких золотокосих, довгобразих і трохи довгоносих красунь на Поділлі уже не було. Вони округлялися на обличчі, ставали схожими на круглолицих, рум'янощоких і чорнявих українок, хоч подекуди у них ще прозирало щось польське: ті ж золотаві коси, щедро розсипані на плечах (Сідалковському вони чомусь завжди бачились тільки на подушках), тонкі, довгуваті носики з горбинкою та рухливо-емоційними ніздрями-метеликами. А втім, він ніколи не був антропологом і не дуже на тому розумівся. Це було його суто суб'єктивне сприйняття. Іще в дитинстві йому показували отаку ж біляву дівчину, як Ядвіга, казали, що вона приїхала з Польщі до бабусі Джегужевської. Як би там не було, Сідалковський уявляв полячок саме такими, як Капітульська. Отож вона йому поки що, як казали колись в Одесі, позитивно подобалася.

Ядвіга зупинила авто серед засніжених луків Кончі-Заспи. Навкруги було тихо і біло-біло, аж очі сліпило. Жодної живої душі. Тільки автомобіль, сніги — і вони.

— Моя маленька польська француженка, — пригорнувши її до себе, шепотів їй на вушко, натякаючи на її напіврозкритий ротик, що ніколи не закривався, і ледь помітне грасирування під час вимови слів з літерою «р».

З-під її чорних і великих вій двома блакитними метеликами випурхнула вдячно-ніжно блакитноока просинь.

— Мій коханий, — обвила його шию руками Ядзя.

Він зняв її руки з пліч і почав гаряче, ніби зігріваючи, обціловувати їх.

— Поцілуйте мене, Сідалковський, — попросила вона.

Це прохання він чув чи не найчастіше в своєму житті. Рожевим спогадом промайнули картинки, які ще не встигли вивітритися з пам'яті.

Айстра… Тільки її він, здається, любив по-справжньому, хоч і не міг пов'язати з нею свою долю: мав занадто вразливу натуру, аби підбирати недоїдки зі столу шпіцбергенського «музиканта». Євграфові й зараз не вірилося, що Айстра пішла від нього. Щовечора, повертаючись додому, він в уяві допомагав їй роздягатись. «Школярочку» він чомусь любив у чобітках. Айстра це знала і ніколи не поспішала їх знімати, аж поки не приходив Євграф. А, може, справа зовсім не в чобітках, які він умів знімати з особливим шиком. «Я до ваших послуг», — завжди говорив він одне й те ж і опускався перед нею на коліна. Це, очевидно, теж подобалося Айстрі, бо вона щиро заливалася сміхом і питала Сідалковського: «Ти, граф, напевно, виріс у місті і ніколи не бачив чобіток? У ті ж далекі часи у них ходили тільки в селі… У місті вони згодом стали модними… Ну хто ж так знімає чобітки? — удавано докоряла вона. — Для чого ти закачуєш халявки, коли треба брати за підбори?..» — «Вік учись, а зняти чобітки з жінки не завжди вдається…»

— Сідалковський, поцілуйте мене!

«Раніше справа, а потім задоволення», — згадав він цитату Ковбика.

— Але ви ж мені ще нічого не сказали…

— Хіба в таких випадках щось кажуть, мій коханий? Поцілуйте мене, Сідалковський, і я вам відповім!

Він пригорнув її майстерно і почав виціловувати.

— Так, так, мій коханий, так, — у паузах між поцілунками відповідала вона. — Так… Так… Так…


РОЗДІЛ XXII,
у якому Стратон Стратонович формулює нову лайку, п'ять категорій працівників і, розробляючи генеральний план, маневрує навколо Кнюхової скрині, синьої щетини, черги з казанками, інформації для Віоріки, валер'янки, ведмежої шкури, зеленої стрічки для друкарської машинки

— «Фіндіпош» в овечій шапці! — лайнувся по-новому Стратон Стратонович і сів у своє зручне, на домашній подушечці, крісло.

Ще вчора, здавалося, Стратон Стратонович помітно здав: осунувся, постарів і почав скидатися, за висловом Сідалковського, на старий буйок, що несподівано дав тріщину і набрав води. Орієнтуватися було важко, але надії утриматися на поверхні, очевидно, не мав. Принаймні залишки його самовпевненості свідчили про це. А несподівані рвучкі шквали та вітри пліток, анонімок і небажаних розмов у коридорах «Фіндіпошу» (на зразок: «Цього разу Ковбику таки дадуть по шапці» чи «Нарешті Стратону Стратоновичу сплетуть личаки») кидали його, як буйок без якоря, то в один бік, то в другий…

Ковбик продовжував розробляти генеральний план по ліквідації претендентів на папаху. Для цього йому вкрай потрібні були компрометуючі дані на кожного з них.

Побачення Кнюху Ковбик призначив рано-вранці, до початку робочого дня, аби свідків менше. Кирило Гаврилович сидів навпроти нього і пік раків. Чого завгодно чекав він од Стратона Стратоновича, але того, що той знає про Кнюхове захоплення, навіть припустити не міг.

Це так приголомшило його, що він знов почав заїкатися.

— Я не знав ще, яку мету ви переслідуєте, Кириле Гавриловичу, зібравши таке багатство, але ваша скриня мені сьогодні потрібна, як каже кухар у день приїзду гостей, до зарізу.

— Х-х-х-то-оо-о ва-а-а-м ска-ска-зав?

— Скриньчина відчиняється просто, як любить висловлюватись Сідалковський. Мене на такі роздуми навіяло оте оголошення, що його вивісили фіндіпошівці після вашого повернення з лікарні. А потім я уточнив, чи це правда, що ви лазите по чужих столах. Підтвердили всі, як один. А по-третє, мені про вашу скриню сказав той, хто у вас удома бував.

— А-а-а-л-е-е у ме-е-е-не-е уд-д-до-ма не бу-бу-бу-ва-є н-н-ні-хто. Дост-те-мен-но-о з-з-з-наю!

— Тепер не буває. Але ж бував? Я навіть скажу, хто саме, і цим повідомленням можу збагатити вашу

1 ... 77 78 79 ... 133
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Претенденти на папаху, Олег Федорович Чорногуз"