Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна, Марк Твен"

За негритянкою вискочило маленьке чорне дівчатко та двоє маленьких чорних хлоп՚ят у самих полотняних сорочечках; вони вчепилися за материну спідницю й сором՚язливо позирали на мене з-за її спини, як то звичайно водиться в дітлахів. Гульк, аж із дому вибігла ще й простоволоса біла жінка, років сорока п՚яти чи п՚ятдесяти, із веретеном у руці; а за нею слідком - її білі дитинчата, що поводилися так само, як і негренята. Обличчя їй аж сяяло з радощів, і вона сказала:

- Нарешті ти приїхав! Невже це ти?

І перш ніж я встиг оговтатися, в мене вихопилось:

- Еге ж, мем.

Вона схопила мене в обійми й притисла до серця; а тоді вхопила за обидві руки і ну їх стискати; на очі їй навернулися сльози й потекли по щоках; вона знай милується на мене, пригортає та руки тисне, примовляючи:

- А я гадала, що ти більше на матір свою схожий… Ну та дарма! Хіба ж не однаково! Ох, і рада ж я, така рада, що бачу тебе! Здається, зараз так би й з՚їла тебе очима! Діти, це ж ваш двоюрідний брат Том! Ходіть привітайтеся з ним.

Та дітлахи опустили голови, повстромляли пальці в рота й сховалися за матір. А вона зацокотіла:

- Лізо, приготуй йому мерщій гаряченьке сніданнячко, чи, може, ти на пароплаві снідав?

Я сказав, що поснідав на пароплаві. Тоді вона взяла мене за руку й повела до хати, а дітлахи залопотіли ноженятами позаду. Коли ми зайшли до господи, вона посадовила мене на стілець із продавленим сидінням, а сама присіла на маленькому низькому ослінчику проти мене і, тримаючи мене за обидві руки, сказала:

- Тепер я можу добре тебе роздивитися! Боже мій єдиний! Всі ці довгі роки кортіло мені тебе побачити, й оце - нарешті! Ми вже два дні на тебе чекаємо, навіть більше... Чому ти забарився? Може, пароплав на мілину сів?

- Так, мем, він...

- Кинь оте «так, мем». Кажи просто: тітка Селлі. Де ж та мілина йому трапилась?

Я до ладу не тямив, що їй і казати. Адже ж не знав: чи то мусив бути пароплав з пониззя річки, чи мав він пливти за течією. Я завжди покладався на чуття, а цим разом воно підказало мені, що мусив той пароплав пливти за течією - з верхоріччя до Орлеана. Та це не могло мені стати в пригоді, бо однаково я не знав, як звуться там мілини. Що ж, доведеться вигадати якусь назву, чи, може, ліпше вдати, ніби забув, як звалася та, що на неї ми наскочили, чи... Раптом мені сяйнула чудова думка, і я випалив:

- То не мілина нас затримала, мілини - дурниця. В парового казана верх відірвало.

- Боже милосердний! Когось поранило?

- Ні, мем. Убило негра.

- Це ще дуже щасливо, бо часом і люди гинуть. Оце два роки тому на різдво дядько твій Сайлас вертався з Нового Орлеана на старому пароплаві «Леллі Рук». То в них теж верх парового казана геть відірвало й покалічило людину. Здається, сердега невдовзі сконав. Він був баптист. Дядько твій Сайлас знавав одну родину в Батон-Руж, яка знала його родичів дуже добре. Атож, тепер пригадую: він і справді помер. Почалася гангрена, отже, довелося відтяти ногу. Та й це його не врятувало. Еге ж, це саме була гангрена. Він весь посинів і помер, сподіваючись на святе воскресіння. Кажуть, на нього дивитися було страшно... Твій дядько щодня до міста їздив тебе стрічати. Він і нині поїхав, тільки годину тому; ось-ось має вернутися. Ти часом не стрінув його дорогою? Підстаркуватий такий, з...

- Ні, я нікого не здибав, тітонько Селлі. Пароплав пристав рано-вранці. Я покинув речі на пристані, а сам пішов роздивитися на місто та на околиці, щоб якось згаяти час та не прийти до вас дуже рано; тож я не шляхом ішов.

- А кому ж ти дав речі на схованку?

- Нікому.

- Що тобі, дитино, та їх же вкрадуть!

- Ні, я їх так заховав, що не вкрадуть.

- А як це ти так рано вже й поснідав на пароплаві?

Ох, і брехав же я, мало й зовсім не вклепався, одначе я не розгубився:

- Капітан бачить, що я весь час на палубі стовбичу, та й каже, що краще б я попоїв, перш ніж на берег виходити; ну, то він повів мене в кают-компанію та й нагодував.

Мені стало так ніяково, що я не міг далі її слухати. Я весь час думав про дітлахів: мені дуже кортіло відвести їх набік та вивідати в них до ладу, хто ж я, зрештою, такий. Проте ніяк не випадало ввірвати розмову: місіс Фелпс торохтіла без упину. І раптом вона мені наче снігу за пазуху сипонула:

- Та що ж це я, завела й спинитися не можу! Мені хочеться, щоб ти про сестричку розповів, про рідню нашу - що з ними, як вони там. Тепер я мовчатиму, а ти розповідай. Кажи все, про всіх оповідай, як вони там поживають, що мені переказували - все чисто мене цікавить.

Ну ж і вклепався я! По самі вуха вскочив! Досі мені бог сяк-так помагав, а зараз я як у сливах застуканий. Таке закрутилося, що хоч на ґвалт кричи! Ну, думаю, брехня не витягла, спробую на правді виїхати. І тільки розтулив рота, як вона раптом схопила мене, підштовхнула за ліжко й сказала:

- Ховайся, він вертається! Пригни голову - отак, тепер він тебе не помітить. Сиди ж тихо! Я з ним трошки пожартую. Діти, ви також мовчіть!

Ну, думаю, зав՚яз, як муха в патоці. Та пізно вже про те думати. Тепер сиди тихо та чекай, доки грім не стукне.

Я тільки мигцем побачив старого, коли він увійшов до кімнати, а там ліжко