Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 77 78 79 ... 98
Перейти на сторінку:
що він у собі но­сить, най нас гос­подь пе­ред тим бо­ро­нить!

Суддя ски­нув на нього свій пог­ляд і ска­зав ли­ше:


- Най гос­подь бо­ро­нить!


Комісія уда­ла­ся на місце зло­чи­ну до лісу. Кілька лю­дей пішло за нею, між іншим, ста­рий Пет­ро і Са­ва.


Говорено про се, з кот­ро­го бо­ку відбув­ся на­пад на не­щас­но­го і з кот­рої сто­ро­ни міг убійник надійти. Ліс не був так ста­рий, як гус­тий.


Зревізовано місце й об­го­во­рю­ва­но всякі мож­ливі ви­пад­ки.


Се був цілком нез­ви­чай­ний ви­па­док. Хло­пець не мав ніяких во­рогів, ціле се­ло бу­ло го­то­ве на те при­сяг­ну­ти. А про са­мо­убивст­во не мог­ло бу­ти бесіди, бо вистріл нас­ту­пив ізза­ду.


Убивство се бу­ло за­гад­кою, рідкою й ду­же інте­рес­ною за­гад­кою.


- Чи не чу­ти бу­ло ок­ликів за ря­тун­ком? Не чу­ти бу­ло жод­них? Не бу­ло ніко­го в лісі або в полі?


Нікого не бу­ло…


Якась ста­ро­ви­на, вдо­ви­ця якась зго­ло­си­ла­ся.


Вона вже бу­ла ста­ра - го­во­ри­ла - і не по­вин­на вже гріши­ти, але де біда чо­ловіка да­вить, там він уже про ніщо не ду­має, як тільки про те, аби йо­му щось в па­щу уп­ха­ти.


Вона потрібу­ва­ла хво­рос­ти­ку. Гро­шей не ма­ла, аби ку­пи­ти собі з кілька­над­цять полін, тож хо­ди­ла но­ча­ми, як во­ни бу­ва­ли ясні, до лісу і зби­ра­ла хво­рос­тик і су­хе лис­тя. Лис­тя зби­ра­ла в мішок і нес­ла йо­го на пле­чах до­до­му, де за­хо­ву­ва­ла на стріху, а хво­рос­тик і су­хе гілля ру­ба­ла собі са­ма.


Вона бу­ла бідна вдо­ви­ця, са­ма-одна на світі, й ніхто не дбав про неї. І тої ночі пішла во­на в «сусідній» ліс. Ніч бу­ла та­ка яс­на, та та­ка вже яс­на, що мож бу­ло розрізни­ти кож­ну гілляч­ку на де­реві. А так ти­хо, що був би по­чув, як хру­щик лізе лис­тяч­ком… Во­на зби­ра­ла лис­тя в мішок.


Воно ше­лестіло так, трем­тя­чи, або, мо­же, у неї ру­ки так дри­жа­ли, що до­тор­ка­ли­ся чу­жо­го доб­ра. Во­но ше­лестіло, трем­тя­чи, не­на­че го­во­ри­ло до неї: «Ти­хо, ба­бо, ти­хо, хтось мо­же те­бе за­чу­ти, по­бе­реж­ник, а тоді ти про­па­ла…»


І во­на за­хо­ву­ва­ла­ся, як лиш мож­ли­во ти­хо. На­раз за­чу­ла вистріл. Як грім, так уда­рив він у ти­ши­ну лісу.


- Ой! - зой­кну­ла во­на й бу­ла б з пе­рест­ра­ху впа­ла ли­цем до землі, але за­раз по тім за­чу­ла крик за ря­тун­ком. Один-одніський го­лос кри­чав так страш­но - ря­тун­ку, що її во­лос­ся ду­бом ста­ва­ло. «Вай­льо, вай­льо!» Цілий ліс за­пов­нив­ся тим ок­ли­ком. «Се стріляв по­бе­реж­ник за злодіями, що кра­ли дро­ва,- по­га­да­ла во­на собі,- а що од­но­го десь ймив, то бив, пев­но, те­пер».


І оскільки її ли­ше старі но­ги мог­ли волікти­ся, зар­ва­ла свій мішок із лис­тям і дрібку гілля та й утек­ла. І чи їй хто повірить? Чим скор­ше втіка­ла во­на, тим го­лосніше й страшніше роз­хо­див­ся крик за по­ря­тун­ком.


- Рятуйте, ря­туй­те! - не хотіло ніяк умов­ка­ти. І чим живіше й щиріше здо­га­няв її ок­лик, остільки бор­ше во­на утіка­ла. Ніко­ли в своїм житті не заз­на­ла во­на та­ко­го стра­ху, як тої ночі. Ніко­ли, а во­на вже бу­ла ста­ра жінка. В неї ж во­лос­ся біле, як сніг… їй зда­ва­ло­ся, що як­би був по­бе­реж­ник дав їй тоді ли­ше один по­лич­ник, во­на бу­ла б за­раз упа­ла на місці тру­пом. Во­на бу­ла, як те по­рох­ня­ве де­ре­во, що ли­ше коп­ну­ти но­гою, а во­но роз­па­дається. Без ніяко­го зву­ку, са­мо з се­бе…


І во­на втек­ла.


Як вий­шла в по­ле, за­гас го­лос сам зі се­бе.


Івоніка збив до­лоні з ди­кої роз­пу­ки.


- Якби ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся, лелічко, то бу­ло б мож­на йо­го вря­ту­ва­ти! - клик­нув із нес­ка­зан­ним жа­лем.- Як­би ви бу­ли за­вер­ну­ли­ся!


- Його ду­ша відчу­ва­ла чо­ловіка в поб­лизькості, і го­лос біг до вас по по­ря­ту­нок. Гос­по­ди, гос­по­ди! Ви мог­ли вря­ту­ва­ти чо­ловіка від смерті! - обізвав­ся жалісно й по­бож­но, а за­ра­зом і з не­таєним до­ко­ром Пет­ро.


- Видко, вже так бог хотів, вже так ма­ло бу­ти, аби він умер! - по­яс­няв по­важ­но Онуфрій Ло­па­та.- До чо­го здав­ся б убійник?


- Коби я бу­ла зна­ла, що там діється,- обізва­ла­ся знов ба­бу­ся, роз­лу­ча­ючи над своєю по­ведінкою,- я бу­ла б від ха­ти до ха­ти хо­ди­ла та лю­дей скли­ку­ва­ла й на ря­ту­нок ви­си­ла­ла… А так я ду­ма­ла, що по­бе­реж­ник б'є яко­го злодія, та й утіка­ла, щоб і самій у бійку не по­пас­ти. Ой гос­по­ди, доб­рий та ве­ли­кий, прос­ти мені гріхи мої, що я на­ро­би­ла! Що я душі людської не вря­ту­ва­ла!


Відтак зго­ло­сив­ся один мо­ло­дий хло­пець, ро­вес­ник уби­то­го.


- Я мав ли­ше сон,- замітив він,- але я б хотів йо­го роз­ка­за­ти.


Дозволили.


- Мені снив­ся небіжчик. Ніби мені десь роз­ка­зу­вав, що він во­як у малім містеч­ку, в якім ніко­ли во­яків не бу­ло, і що йо­го хотів за­мор­ду­ва­ти хтось, що для нього був завсіди доб­рий і щи­рий. «Між жа­ба­ми хотів він ме­не жит­тя поз­ба­ви­ти, у багні,- ніби оповідав мені,- і ко­ли я бо­ро­нив­ся та кри­чав із цілої си­ли ря­тун­ку, він гри­мав на ме­не, аби я мов­чав. «За­мовк би ти на ціле жит­тя твоє,- ла­яв ме­не,- та й та­ки не відтво­риш більше ро­та». Але я все-та­ки ли­шив­ся жовніром і ли­шу­ся й за­ги­ну жовніром!» Відтак узяв ніби десь чор­ний сер­дак, за­гор­нув­ся в нього, пе­ре­ки­нув на плечі ко­су й пішов. Він пішов, а за ним за­го­ло­сив хтось так жалісно, що я про­бу­див­ся.


Івоніка глядів на оповіда­ча витріще­ним, за­де­ревілим пог­ля­дом, і як сей за­мовк, по­чав пальця­ми ри­ти в во­лос­сі.


Він бо­яв­ся пог­ля­ну­ти на ко­го-не­будь із при­сутніх. Се го­ре бу­ло за­тяж­не… Ли­ше ця­пин­ка, а од­не ім'я бу­ло б ви­мов­ле­не, і все про­па­ло. Відчув, як страх ви­то­чив йо­му краплі по­ту на чо­ло.


Ціла лю­бов до вмер­ло­го зня­ла­ся, але за­ра­зом, як зда­ва­ло­ся, з ост­ра­ху пе­рей­шла во­на на оди­но­ко­го жи­во­го. Відітхнув­ши гли­бо­ко, мов відпи­ра­ючи грудьми камінь, що ско­тив­ся йо­му на гру­ди, повів май­же блуд­ним пог­ля­дом дов­ко­ла се­бе. Для йо­го поєдин­чої, [110] яс­ної душі, що досі відчу­ва­ла ли­ше яс­но і звик­ла бу­ла до прос­то­го й ви­раз­но­го ду­ман­ня, бу­ла ся страш­на подія щось, що за­тем­ню­ва­ло ум.


Відчував без­ви­раз­ний страх і без­ви­раз­ну лю­бов. Страх і лю­бов до жи­во­го, і лю­бов і жаль за вмер­лим.


Дарма що втис­ка­ла­ся не­на­висть в цю прос­ту, ве­ли­ку, гар­монійну ду­шу, дар­ма! Лю­бов бу­ла сильніша й пе­ре­мог­ла не­на­висть… Він уче­пив­ся од­но­го й дер­жав­ся то­го ціпко.


Все дав бог. Йо­го судьба бу­ла та­ка.


Чому? Звідкіля? Для чо­го? Над тим не був в силі зас­та­но­ви­ти­ся са­ме те­пер по­се­ред події, що пот­ря­са­ла всіх.


- Він дуріє! - про­шеп­тав ста­рий Пет­ро до Докії, що як­раз надійшла, та вка­зав на нього.


- Хто б не здурів? - відповіла во­на прос­то­душ­но. Ста­рий лікар, що опи­нив­ся на

1 ... 77 78 79 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"