Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

хви­лю в тяжкій за­думі, підняв го­ло­ву, і йо­го пог­ляд упав на Са­ву, що сто­яв са­ме про­ти нього. Він мов про­ки­нув­ся. Що се бу­ло? Хло­пець сто­яв білий, як крей­да, і тряс­ся так сильно на цілім тілі, що йо­го коліна зби­ва­ли­ся до­ку­пи. Лікар по­ду­мав про хо­ле­ру. В тім часі яв­ля­ли­ся до­волі час­то хо­ле­ричні ви­пад­ки. Ще не­дав­но, йду­чи сю­ди, виг­ля­дав він погідно і спокійно, а на­раз та­ка зміна… Пе­ре­ля­ка­но прис­ту­пив до хлоп­ця.

- Що тобі, хлоп­че? Бо­лить те­бе що?

Хлопець дер­жав обо­ма ру­ка­ми за живіт і, тря­су­чи­ся, мов у про­пас­ниці, ви­бовт­нув: «Бо­лить».

Лікар по­чав ог­ля­да­ти йо­го за­не­по­коєно. Всіх пог­ля­ди звер­ну­ли­ся на нього, а Івоніка за­ка­менів на місці. Побілів, і йо­го очі заб­ли­ща­ли.

Нараз зігнув­ся лікар до ніг хлоп­ця, позіста­ючи в тій по­зиції кілька се­кунд. На білих вов­ня­них ша­ро­ва­рах хлоп­це­вих відкрив він кілька кра­пельок крові. Як лід зим­на дум­ка май­ну­ла йо­му блис­кав­кою че­рез го­ло­ву. Він вип­рос­тав­ся знов.

- Із чо­го се в те­бе? - спи­тав, вка­зу­ючи на кри­ваві пля­ми.

- З… з… зай­ця…- відповів сей не­ви­раз­но, тря­су­чи­ся, як пе­реділе, на цілім тілі.

- З зай­ця? - ска­зав лікар, обміняв­шись блис­кав­кою пог­ля­дом із суд­дею.

- Але пля­ма ще свіжа! Ко­ли ти застрілив зай­ця? Ти­ши­на.

- Се ще здав­на...

Суддя ог­ля­нув кри­ваві пля­ми.

Люди за­мовк­ли, і май­же чут­но бу­ло, як товк­ся здер­жу­ва­ний сильний віддих в'язнем у залізних гру­дях. Все звер­ну­ло­ся очи­ма до не­щас­но­го батька. Він сидів із за­де­ре­ві­лим пог­ля­дом, побілілим ли­цем на однім пні і не­на­че ожи­дав кулі з пер­шо­го-ліпшо­го на­бою для своєї груді. Йо­го набік по­хи­ле­на го­ло­ва дри­жа­ла, а ус­та вик­ри­ви­ли­ся.

- Пляма не дав­ня. Май­же цілком свіжа.

- Вона… від кач­ки… я різав її… і дер­жав ме­жи коліна­ми…- за­чу­лось знов ги­кан­ня.

Тут же розбігли­ся за­пи­ти й відповіді.

Мав він руш­ни­цю?

Він ні, але йо­го та­то. Мож­на йти в бур­дей і ог­ля­ну­ти її. Він її вже від кількох неділь не мав у ру­ках.

Де він був тоді, як йо­го брат пішов до лісу?

Очі хлоп­ця по­ча­ли неп­ри­яз­но виб­лис­ку­ва­ти, а відтак ко­ли­ха­ти­ся над зем­лею з од­но­го місця в дру­ге.

Він не був до­ма. Він нічо­го не знає.

Де був уночі?

Не був до­ма. Був… у од­ної дівчи­ни.

Хто та дівчи­на?

В тій хвилі про­ки­нув­ся ста­рий, не­на­че хотів відповісти за хлоп­ця, ска­за­ти од­но рішу­че, важ­не-пре­важ­не сло­во, од­на­че вже в сліду­ючій хвилі спер­ся, не­мов по­бо­ре­ний яко­юсь не­ви­ди­мою міццю, на­зад о де­ре­во і спус­тив тяж­ко го­ло­ву на грудь.

- Рахіра. Донька ста­ро­го Гри­горія, що меш­кає он там… геть… під тим ве­ли­ким лісом. Йо­го пер­ва сест­ра… її та­то - йо­го вуй­ко…

- Старий - то ши­бе­ник і злодій! - гук­нув на­раз твер­до ста­рий Пет­ро… Не­замітно шеп­нув ліка­реві в ухо, що­би дім йо­го пе­ре­ревізу­ва­ти, а відтак відда­лив­ся сам від гур­ту. Не міг дов­ше глядіти на ста­ро­го чо­ловіка.

А де був батько тієї ночі?

…Старий підняв­ся й пок­ло­нив­ся низько… з по­ко­ри чи з просьби? Йо­го зви­чай­но доб­ро­душні очі гляділи те­пер блуд­но; ска­зав без­звуч­ним го­ло­сом:

- Я не був тоді до­ма; був у місті. Я нічо­го не знаю. Я зди­бав си­на вже не­жи­во­го, як йо­го до­до­му вез­ли. Але ме­не гна­ло до­до­му, і в гру­дях сто­яв сум у ме­не ка­ме­нем. Од­на­кож я нічо­го не знаю.

Ніхто не знав нічо­го? Не ба­чив ніхто вночі хлоп­ця?

Погляд ста­ро­го про­май­нув три­вож­но по об­лич­чю при­сутніх.

«Чи ска­же що хто-не­будь? Як він був деінде, тоді не міг бу­ти з бра­том у лісі».

Але йо­го ус­та не бу­ли в силі ви­мо­ви­ти яке сло­во. Не­хай усе са­мо з се­бе нас­ту­пить. Як бог за­хо­че…

- Лиш як те­пер що хто ска­же, бу­де му­си­ти у суді зап­ри­сяг­ну­ти…- ос­терігав по­важ­но суд­дя.

Виступив один чо­ловік.

Він меш­кав да­ле­ко від се­ла. До­волі да­ле­ко і від Онуфрія Ло­па­ти - не мав ніяко­го сусіда, і меш­кав та­кож он тут ме­жи си­ми ліса­ми. Най­ближ­че бу­ло йо­му до сього лісу. Він шив сільським лю­дям сер­да­ки й вов­няні ша­ро­ва­ри на зи­му. Са­ва знає йо­го доб­ре; він у нього та­кож за­мо­вив ро­бо­ту. Тієї не­щас­ної ночі з'явив­ся в нього ко­ло півночі Са­ва і про­сив, аби йо­му да­ли во­ди на­пи­ти­ся. Він виг­ля­дав з ли­ця ду­же блідо. Був ду­же вму­че­ний…

Всіх пог­ля­ди звер­ну­ли­ся на­раз ост­ри­ми но­жа­ми на об­лич­чя Са­ви.

Що він ска­же?

Нічого. Він про­сив ли­ше на­пи­ти­ся во­ди й пи­тав, ко­ли йо­го ша­ро­ва­ри бу­дуть го­тові,- та за­раз відійшов.

- І блідо виг­ля­дав?

- Дуже блідо. Відди­хав тяж­ко, так, як би пе­ребігав цілу до­ро­гу. Ти­ши­на за­ду­ми.

- Чи спе­ре­ча­ли­ся, мо­же, обид­ва бра­ти пе­ред не­щас­тям? - Се пи­тан­ня відно­си­лось до батька.

- Ні, Ми­хай­ло був доб­рий і ніко­ли не роз­по­чи­нав спо­ру.

- Але ще пе­ред­ше… ще давніше…

- Давніше ча­сом. Небіжчик на­учав йо­го і до­ко­ряв йо­му за лю­бов до Рахіри, бо во­на ж йо­му сест­ра. Але те все відбу­ва­ло­ся в добрім. Він мав усе добрі гад­ки з бра­том. Він хотів з нього зро­би­ти чес­но­го і доб­ро­го ґазду. Він не був йо­го во­ро­гом. За що ж мав би йо­му брат та­ке ви­ро­би­ти?

Не ска­зав: уби­ва­ти.

Всі дальші пи­тан­ня, став­лені мо­ло­до­му, ос­та­ва­ли­ся без відповіді. Він за­ку­тав­ся в мов­чан­ня… ус­по­коївся і хіба що десь-ко­лись бурк­нув: «Не знаю». З інших при­сутніх не зго­ло­шу­вав­ся більше ніхто до зізнань.

Комісія звер­ну­ла­ся відтак до бур­дея.

За Са­вою сту­пав жан­дар. Він був у підозрінні.

В бур­дею зро­би­ли ревізію. Пе­ре­шу­ку­ва­но за руш­ни­цею й інши­ми ре­ча­ми, що мог­ли би роз'ясни­ти убивст­во, відко­ли на бра­та ста­ло підозріння.

Тут пос­туп­ле­но май­же по-вар­варськи.

Знайдено руш­ни­цю; во­на бу­ла навіть на­би­та, од­на­че кабз­ля [111] в ній бу­ла цілком зар­жавіла. Оче­вид­но, не вжи­ва­но руш­ниці вже віддав­на.

Всі вулії, що небіжчик по­ус­тав­ляв тут сам на зи­му, по­за­ту­лю­вав­ши їх теп­ло, по­ви­воліку­ва­но те­пер надвір і пе­рет­ру­ше­но без­по­щад­но.

Сава сам ро­бив те все енергійною ру­кою і з рішу­чим ви­дом. Надіяло­ся на яку зак­ри­вав­ле­ну одіж… на яке-не­будь оруж­жя… мо­же, й на яке письмо: він же не жив те­пер тут постійно й міг ко­ли-не­будь і яке письмо одер­жа­ти,- але нічо­го подібно­го не най­де­но. Лиш якесь зілля. Ме­жи ре­ча­ми небіжчи­ка і ко­ло йо­го пос­телі най­шло­ся во­но за­сох­ле. Ле­жа­ло по­роз­ки­ду­ва­не кру­же­вом ко­ло пос­телі.

Івоніка змішав­ся, як йо­го спи­та­ли про зна­чен­ня зілля. Він же по­ба­чив йо­го впер­ше в бур­дею. Не міг нічо­го по­яс­ни­ти па­нам. Але в не­замітній хви­лині спи­нив­ся йо­го пог­ляд докірли­во на об­личчі мо­ло­до­го си­на, і йо­го ус­та вик­ри­ви­ла гірка усмішка.

Йому при­га­да­ло­ся за­ми­лу­ван­ня Са­ви до вся­ких чарівнич­них зіль і те, як він об­ки­ду­вав ни­ми не раз давніше бра­та.

На пи­тан­ня, чи Са­ва не знає чо­го про зілля, відповів сей ко­рот­ко й мрач­но, що не знає нічо­го.

Перешукали