Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Земля, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Земля" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 79 80 81 ... 98
Перейти на сторінку:
кож­ний ку­тик і май­же до­го­ри но­га­ми пе­ре­вер­ну­ли все. По уп­ливі од­ної го­ди­ни ос­тав­ся бур­дей у най­сумнішім виді. Цілко­ви­то опу­ще­ний, на за­пустілих, чу­жих по­лях. Од­на Сой­ка ли­ши­ла­ся тут і ле­жа­ла ти­хо. Прос­тяг­нув­ши­ся в цілій своїй дов­жині й ук­лав­ши го­ло­ву на впе­ред ви­тяг­нені ла­пи, ле­жа­ла ти­хо, не­по­во­руш­но. Во­на пла­ка­ла. Інстинк­тив­но відчу­ва­ла в мерт­вецькій ти­шині, що на­ляг­ла на­раз на бур­дей, щось ли­хо­го. Підніма­ючи від ча­су до ча­су мор­ду вго­ру - вітри­ла щось ню­хом у повітрі і ви­ла. Смутні, гри­зучі, ди­ко роз­пу­щені зву­ки зат­ри­во­же­ної її душі нес­ли­ся дов­ко­ла неї да­ле­ко в ши­ро­ку ти­ши­ну і, не за­чуті ніким, тут же зав­ми­ра­ли. В селі пе­ре­шу­ка­ли ще ха­ту Гри­горія і пе­рес­лу­ха­ли йо­го з ро­ди­ною. Во­ни ж бу­ли в зв'язі з мо­ло­дим хлоп­цем і во­ро­гу­ва­ли про­ти ро­ди­телів уби­то­го.

Але во­ни нічо­го не зна­ли. Сто­яли при тім од­но­го­лос­не, що нічо­го не зна­ли і Са­ву ніко­ли ні до чо­го не на­мов­ля­ли. Зна­ли ли­ше, що Са­ва тої ночі но­чу­вав у них і що ра­но пішов від них.


Рахіра са­ма бре­ха­ла в най­огидніший спосіб. Ка­за­ла, що він уже зве­чо­ра прий­шов до неї і не ру­шав­ся аж до ра­на з по­ду. Ра­но пішов прос­то від них до во­рож­ки - і прий­шов відти зі сло­ва­ми, що йо­го бра­та за­мор­до­ва­но.


І во­рож­ку пе­рес­лу­ху­ва­но. Во­на оповіда­ла: - Він прий­шов ра­но-ра­не­сенько… май­же в по­тем­ки до неї і пок­лав пе­ред неї жме­ню землі. «Скажіть мені з карт, до ко­го оця зем­ля на­ле­жа­ти­ме?» - ска­зав він до неї. А во­на йо­му ви­чи­та­ла з карт: «На по­ло­вині тобі, а на по­ло­вині дру­го­му, але ко­ло тво­го сер­ця на­кипіла кров аж на­чор­но». На та­ке сплю­нув він упе­ред се­бе, ба май­же на неї сплю­нув, і, не вис­лу­хав­ши її до кінця, заб­рав­ся.


Дома роз­пи­ту­ва­ли ще матір, але з неї не мож­на бу­ло май­же нічо­го ви­до­бу­ти. З пе­ре­ля­ка­но-блуд­ни­ми очи­ма сліди­ла за ру­ха­ми при­сутніх і дер­жа­ла­ся не­нас­тан­но в поб­лизькості мо­ло­до­го си­на. Лед­ве що він на крок відда­лив­ся - во­на вже май­же кри­ча­ла: - Са­во, де ти?


Як довіда­ла­ся, що Са­ву підозріва­ють за убивст­во бра­та, за­го­ло­си­ла не своїм го­ло­сом. Відтак ки­ну­ла­ся до нарікань.


Хто се ка­зав, хто? Са­ва мав би се зро­би­ти? Се ж бу­ла най­чорніша брех­ня, що повз­ла по землі. Хто здурів на та­ку ви­гад­ку? Аби рідний брат за­бив бра­та? Він же в неї од­на-одніська ди­ти­на, і най би лиш посмів хто на нього ру­ку пок­лас­ти (тут ог­ля­ну­ла­ся во­на страш­ни­ми, май­же звіря­чи­ми очи­ма). Най би посмів хто заб­ра­ти йо­го від неї. Ще й йо­го від неї ви­ди­ра­ти? Не дос­та, що од­но­го пог­на­ла прок­ля­та якась ру­ка в зем­лю, що од­ним бу­де зем­ля си­ти­ти­ся, ще й дру­го­го хо­тять ви­ди­ра­ти від неї та пха­ти криміна­лам у па­щу?


- Саво!… де ти? - крик­ну­ла май­же по-ко­ролівськи.- Іди, стань тут ко­ло ма­ми, та не відсту­пай від неї!


Жандарям гро­зи­ла прос­то п'ясту­ком, а суд­дям ме­та­ла пог­ля­ди, що па­ла­ли не­на­вис­тю.


Але во­на зна­ла (наріка­ла), від ко­го се все по­хо­ди­ло. Се від тої чор­ної роз­пус­ниці, що ки­да­ла­ся вчо­ра тут на вмер­ло­го, мов яст­руб,- се від неї по­хо­ди­ла ся лож. Але во­на ще одер­жить від неї свою пар­ти­ку, то і її не ми­не. Її одніську ди­ти­ну в кримінал пха­ти?


Тут во­на розсміяла­ся так страш­но, що лю­дям мо­роз пішов по тілі.


- Анна нічо­го не ка­за­ла суд­дям, бо во­на ле­жить хо­ра,- всту­пив­ся Пет­ро твер­до за дівчи­ною. Він же не міг ніко­ли стерпіти, як обид­жу­ва­ли не­вин­но без­та­лан­ну ту дівчи­ну.


- То най і не підійметься ніко­ли з пос­телі, ко­ли нею там ки­ну­ло,- по­чу­ла­ся бо­жевільна відповідь.


Як суд­дя спи­тав у неї по раз дру­гий, чи Са­ва ве­чо­ром і вночі був до­ма,- бре­ха­ла, що не опус­кав ха­ти ні од­ним сту­пе­нем. Впрочім, во­на «нічо­го не зна­ла». Нічо­го… хоч най її й за­раз на місці уб'ють. За­го­ло­си­ла не своїми го­ло­са­ми.


Сава за­хо­вав­ся за нею, мов ма­ла ди­ти­на, за­чув­ши, що має бу­ти замк­не­ний на час розсліду убійства. Побілів, мов по­лот­но, і скрик­нув жалісно:


- Михайле, Ми­хай­ле! Чо­му не ле­жу я замість те­бе на лаві?


Наостанку за­хо­вав­ся в ма­лих тем­них сінцях ха­ти й ви­зи­рав звідти че­рез ма­ле ни­зеньке вікон­це надвір.


Надворі під ха­тою секціону­ва­ли тіло йо­го бра­та.


Були при тім лиш ста­рий Пет­ро й батько. Батько бла­гав сло­ва­ми-мольба­ми, що сер­це роз­ри­ва­ли, щоб йо­го ди­ти­ну не «шма­то­ва­но», щоб так і впус­ти­ти йо­го в зем­лю, яким уже є,- але на­дар­мо. На­ос­тан­ку підчи­нив­ся волі суддів, вип­ро­сив­ши у них доз­во­лу «своєю ру­кою три­ма­ти тіло ди­ти­ни».


Гей, що за си­ла бу­ла он тут, що її розрізу­ва­ли те­пер! Що за плечі, що за го­ло­ва! Вже ба­га­то-ба­га­то лю­дей мав ста­ренький лікар під своєю ру­кою, але ще ніко­ли не ба­чив стільки си­ли й здо­ров'я! Мов дуб - бу­ло се тіло, а го­ло­ва - мов залізо…


Секція ви­ка­за­ла, що хло­пець міг бу­ти вря­то­ва­ний, ко­ли б був хто за­раз іспо­чат­ку прий­шов із поміччю; він був за­сильний, йо­го мо­ло­де і здо­ро­ве тіло за­сильне у відпорі, що­би підда­ти­ся відра­зу убійчо­му на­боєві, але, стра­тив­ши при­томність і не одер­жав­ши в час по­мочі, за­ги­нув з при­чи­ни втра­ти крові. Вби­то йо­го пе­ред опівніччю. Ра­нок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.


Сильні плечі… вед­межі ті плечі, що за­люб­ки, гра­ючи­ся, бра­ли на се­бе най­більший тя­гар - не змог­ли опер­ти­ся тя­га­реві смерті.


По раз пер­ший від смерті си­на ви­бух­нув Івоніка здав­ле­ним хли­пан­ням; йо­го жінка товк­ла внутрі ха­ти, мов бо­жевільна, го­ло­вою до стіни.


Такого діжда­ли­ся во­ни зі своєї до­ро­гої ди­ти­ни!


Лікар і судді звер­ну­ли ува­гу на го­ло­ву і не до­ба­чи­ли од­но­го.


Не ба­чи­ли й не зав­ва­жи­ли, як при обер­танні тіла ви­па­ла од­на ку­ля з пле­чей і як її при по­мочі однісько­го свідка, Пет­ра, схо­пив блис­кав­кою батько. Впив­ши­ся в неї ла­ко­ми­ми очи­ма, розібрав він її. Во­на бу­ла спо­ви­та в по­лот­ня­ну шма­ти­ну й об­мо­та­на до­мо­вою пря­жею.


Він побілів, мов смерть… і, ко­ли­ба­ючи­ся, відда­лив­ся набік.


За ма­лу хви­лю сту­пив до сіней, де під вікном сидів ску­ле­ний Са­ва і приг­ля­дав­ся об­дукції. [112] Тут ухо­пив він йо­го залізни­ми ру­ка­ми за плечі і, пос­та­вив­ши йо­го од­ним ру­хом, мов пе­ро, впе­ред се­бе… за­мах­нув­ся страш­но од­ною ру­кою. Два ра­зи про­тя­ло­ся щось воз­ду­хом… два ра­зи впа­ла од­на тяж­ка, ка­ра­юча ру­ка на об­лич­чя мо­ло­до­го хлоп­ця - відтак нас­та­ла по­пе­ред­ня гро­бо­ва ти­ши­на, і ста­рий чо­ловік, не про­мо­вив­ши ні сло­веч­ка, вер­нув на­зад до тіла сво­го си­на.


Лікар і судді не дізна­ли­ся про се все ніко­ли.


Саву взя­ли між се­бе жан­дар­ми.


Підозріння про­ти нього змог­ло­ся, і він му­сив іти до су­ду, мав сидіти в арешті, до­ки не пе­ре­ве­де­но

1 ... 79 80 81 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Земля, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Земля, Ольга Кобилянська"